Від їхньої хати до низу — садок, густий, темний, бузиною порослий, хмелем переплетений. Під вербою хлюпоче річечка, за річкою — старе глинище. Давно те місце вабить Льоньку. Кажуть, колись там татари стояли, і ніби й досі лишилися сліди їхніх вогнищ. Якщо покопатися в глинищі, певно, можна старовинну шаблю найти. Нічого, Льонька ще добереться туди!
А далі, а далі!.. Незвичайний, казковий світ відкривається з висоти. Коли дивишся з двору — бовваніє вдалині якась темна, цяточка. Л то, бач, зовсім не цяточка, а колгоспна лісосмуга; рівною стрілою пронизує; вона безкрайній степ. А що,і як піти лісосмугою далеко-далеко, аж туди, де нічого не видно?
Грицько Хмельовий — оно, за Поліщуковим двором, його хата біліє — на тому тижні підмовляв Льоньку:
— Давай у степ втечемо. Викопаємо землянку, настелемо соломи і будемо жити.
Пахне теплим духом земля, повітря бринить від сюркоту коників, таємниче підпадьомкає перепел, а вони, втікачі, лежать під зоряним небом, самі собі серед широкого світу, і мрії хлопчачі — безмежні і вільні, як табунчанські степи...
— О-о-о-нька, Льо-о-ня! — понеслось над селом. Валько гукає! О, бідна голова, геть забула вона про
вареники!
— Іду-у-у! — кричить Льонька і прожогом мчить до най-ряснішої вишні. Повертається до хати з повним картузом стиглих вишень, з подряпаними руками і твердою думкою: треба тікати. І негайно!
* * *
Хлсіці вийшли з села надвечір. Степ дихнув у лице гарячим вітром, гірким настоєм ромашки й сухого полину. Крутилася, витанцьовувала на шляху курява і, піднявшись свічкою в небо, бігла, задерши голову, через рівчаки і канави, поки не падала, знесилена, в табунчанських садах. Низько над головою кружляли ластівки, і Льоньці здавалось, що їм кортить скубнути Грицька за рудого завихреного чуба.
Грицько — він старший за Льоньку на чотири роки — йде попереду; у нього невигойна звичка — піднімати плечі й горбитися, ніби йому хтось кинув реп'яха за комір. Грицько раз у раз нервово зиркає на Льоньку і підганяє:
— Швидше, швидше!
— Чого =— швидше? — огризається малий. — Втекли непомітно, доганяти не будуть. *
— А ти що, не бачиш? — і Грицько показав рукою на захід.
Із-за лісосмуги виповзала важка гриваста хмара, схожа на вайлуватого ведмедя. Ось вона, розчепіривши лапу, згребла легеньку хмарину і проковтнула її, а потім потяглася до сонця. Уже й сонце, мов скибка червоного кавуна, зникло в обважнілому синюватому череві. І тоді сталося щось страшне: хмара тріснула навпіл, пронизавши небо вогняними стрілами. Здригнувся степ, злякано припала до землі трава. І з грімкотливим гулом рушила до хлопців темна стіна зливи.
Грицько ухопив Льоньку за рукав, і той скоріше збагнув, ніж почув його наказ: "Назад!" Вони тікали в село щодуху, але злива, ніби жартуючи, наступала на п'яти, зловісно сичала за спиною. І враз по тілу сіконули тугі струмені дощу.
— Ух, як здорово! — засміявся Грицько; мокрий одяг обвис на ньому, чуб прилип до лоба, і він став якимось маленьким і смішним.
Льонька закричав, стрибнув у подзьобану дощем калюжу й заспівав на все горло:
Дощику, дощику, припусти Та на наші капусти! Та на наші лози Вдарте дужче, грози!
% % %
Смеркається. Жовтогарячий килим хлібів буріє, тьмянішає, сірим волокном огортається обрій, і виринає з глибини волохатого неба повний рожевощокий місяць. Тепле синє надвечір'я.
У двір до Поліщуків збираються сусіди. Всім "колгоспом" приходять Шумили — коваль Карпо Іванович, його жінка тітка Катерина і син Володька. З Володькою неодмінно й Грицько Хмельовий. Всі з нетерпінням поглядають на дорогу: де ж це забарився голова сільради? Карпо Іванович, плечистий, прокопчений біля ковальського горна, врешті піднімає палець:
— О, їде! Мої втулки дзвенять.
Хлопчаки біжать зустрічати дядька Арсена. Для них утіха прокататися на бідарці, розпрягти конячину. З усіх боків обліпивши смирного коня Граніта, гуртом тягнуть його до річки, на водопій. А коли повертаються з берега, вже стоїт^ під берестками стіл, вже мати й тітка Катерина розставляють миски. Димить печена картопля, смачно пахнуть солоні огірки, так і просяться в рот вареники з сиром.
Мати наче й не стомилася за день, вона аж світиться радістю, запрошує всіх до вечері.
По вечері Льонька захоплено притих: зараз почнеться...
Труснув смоляним чубом коваль, пробіг пальцями по "ґудзиках" старенької гармошки. І чи він, чи то гармошка гаряче видихла: ех! Вдарив хвацько Володька по балалаєчних струнах. Ох, і задуділи баси, ох, і залилася дрібно бала-лаєчка! Затріпотів молоденький берест, так і дивись — піде навприсядки, піде колесом по місячній доріжці, аж туди, де відлунюється ота задириста пісня "Вийду я на річеньку..."
— Давай, давай, давай! — сипле жаром коваль.
Тітка Катерина, ставна, чорноока, просто горить і, солодко умліваючи, стиха ойкає: "Ой, Карпусь, ой, серце моє"...
А мати, а мати, як вона слухає! Підперла кулачком маленьку голівку і, немов зачарована, не ворухнеться, не поведе бровою; засмагле худеньке личко, чорна коса, здивовані, широко відкриті очі — не мати, а дівча, тихе, соромливе дівча. Русявка Ліда, висока, не по літах серйозна, і то видається старшою поруч із нею.
Арсен Поліщук сидить разом з Грицьком; обоє не грають і не співають, солідно мовчать, по-мужицьки хмурять брови. Вони чекають тої хвилини, коли можна буде погомоніти на важливі теми — про нахабство Гітлера, про нашу армію, про славних папанінців... Та мало хіба про що хочеться поговорити зоряним літнім вечором!
Дядько Карпо, до краю розтягнувши гармошку, завершує "польку" складним блискавичним перебором. Тенькає, завмирає струна балалайки. Коваль відкидає назад змокрілий чуб:
— Ху!.. Наче молотом відмахав. Лідо, твоя черга! Ліда виносить з хати гітару. Це їй подарунок від коваля.
Раз Карпо Іванович побачив, як Володька навчав Ліду грати на балалайці. Щось у них не клеїлось.
— Не мучся, Лідо! — сказав коваль. — Балалайка — для такого вихора, як Володька. А в тебе характер спокійний, розсудливий, з журбинкою. Тобі ця бренчалка не підходить.
І приніс Ліді гітару.
Дивна річ — семиструнна подруга так припала дівчині до душі, що Ліда відразу,"самотужки, навчилася грати. Виступала в школі, в сільському клубі, і табунчанські гітаристи сказали: добре!