Отож, як їм бути зараз, коли насувається буря? Про це, саме про це сперечалися вони сьогодні з Гришею, прислухаючись до гулу ворожих літаків у нічному небі. Ні, не все було сказно! І не з усіма думками капітана можна погодитися. Слухайте, Грею! З вами говоритиме Ассоль. Говоритиме у щоденнику, де вашою рукою намальовано червоні вітрила. Пробачте, капітане, дещо називатиметься умовно. Це необхідна обережність^ бо ми не сьогодні-завтра будемо у ворожому оточенні.
Хто хоче знати ворога
(Сторінки з щоденника Ассоль)
"Вони сиділи на крутій скелі й дивилися в захмарену далечінь моря.
Капітан Грей запитав її:
— Що ви думаєте робити зараз, коли насувається буря?
— Вчитися, — відповіла Ассоль. — Працюватиму над двома предметами: історією та іноземною К
Капітан Грей кивнув головою:
— Історія — зрозуміло, потрібна річ. А для чого іноземна? Чи не занудить зараз від неї?
— Один мудрий чоловік любив повторювати: "Wer die Feind will verstehen, muß im Feindes Lande gehen"2.
— Припустимо, ви переконали мене. Але уявіть на хвилинку: корабель несе на підводні рифи, а команда сидить і спокійно зубрить артиклі...
— Дорогий капітане! Ми повинні готувати себе до серйозної справи. Це, здається, ваші слова? А без знання отих артиклів якраз і сядемо на мілину.
— Значить, вони нас — багнетами, а ми їх — артиклями?..
Ассоль спалахнула:
— А що ж ви хотіли — голими руками? Проти піратської ескадри?
— Багнетом на багнети! — запально вигукнув Грей.
— Ви фантазер! Ми в полоні, а це вимагає іншої зброї. В той вечір вони розійшлися з думкою, що погано ще
знають одне одного. Сидіти поруч за партою, перекидатися записочками, мріяти про далекі подорожі — цього, виявляється, мало, щоб пізнати свого товариша. Мабуть, тільки в атаці повністю розкривається душа людини.
Ассоль довго не могла заснути. Вона боялася за долю капітана. Він мрійник, він наївний, як дитя. Нестримний, запальний, він піде напролом і згубить свою буйну голову. Грея треба тримати в руках.
P. S. Мати каже: завжди хочеться того, чого немає. . Певно тому Грей живе вигаданим життям, мріє про шторми, про невідомі країни, що ніколи не бачив справжнього моря. І зараз захоплюється Амундсеном, зберігає, як найсвятіші реліквії, фото і газетні вирізки про пап (анінців) та чел (юскінців). Але є пора юнацьких мрій, є пора і для тверезих обдуманих розрахунків.
1 Тобто над "Історією ВКЩб)" і німецькою мовою.
2 Німецьке прислів'я, яке любив повторювати В. І. Ленін: "Хто хоче знати ворога, мусить іти в його країну".
Грей, здається, не збагнув ще цього".
* * *
Льонька сидів під балаганом, спостерігав, як виринали із глибини степу і, кутаючись у пилюці, котили повз село колони пошарпаних машин — то відступали наші війська. Спочатку машин було густо, вони повзли майже суцільним потоком, потім їх стало менше, і шлях заповнили кінні упряжки. А ще через день-два замаячили невеликі групи піших солдатів; сірі обличчя, запалені очі, зашкарублі криваві пов'язки — все це говорило, що бійці зміряли не одну сотню кілометрів по гарячому степу. Вони йшли день і ніч, падали зморені під скирдами, щоб розправити зсудомлене тіло, і знову йшли далі. Діти виносили їм в цеберках воду, буханці хліба, сало з цибулею; бійці, не торкаючись до їжі, жадібно пили цілющу прохолоду, насували на очі пілотки й німо обходили похилених колгоспниць.
Після кількаденного відступу раптом запала тиша. Замовкло ревіння моторів. Уляглася курява на шляху. Степ опустів, .насторожився.
Жінки за давньою звичкою ходили на роботу; одні лопатили зерно на току,-інші добудовували телятник. Люди снували з місця на місце, працювали якось машинально; так, мабуть, продовжує битися пульс життя на торпедованому кораблі, що повільно, але невпинно занурюється у воду.
Льонька невесело ганяв горобців, кишкав на курей. Була спека, чорною стіною вставав над степом дим — десь горів нескошений хліб.
Колгоспниці, що крутили віялку, враз облишили ручки, випросталися, з-під долонь глянули в далеч. З-за димової завіси виповз чорний жук, —за ним — ще кілька; натужно задзижчавши, вони стрімголов помчали до села. Коли вискочили на пагорб до млина, стало видно, що то мотоциклісти.
"Німці!" — тривожно забилося Льоньчине серце. Але до страху примішувалась цікавість: що вони з себе являють? Що їм треба в Табунчанському? Все ще хотілось вірити, що війна обмине рідне село!
Сонце сліпило очі, в гарячих променях купався вітряк; ось біля нього вигулькнуло кілька темних фігурок з автоматами наперевіс; в біноклі німці розглядали село; мов сичі, туди-сюди повертали голови, розмахували руками. Потім сіли на 'мотоцикли і повернули назад, в задимлений степ.
Через кілька хвилин на дорозі загарчали танки, заревли машини. Покриті лапатозёленим брезентом, вони повзли, наче гусінь, круто розвертались біля конюшні, і на їхніх боках п'явками чорніли хрести. Танки, бронемашини, тягачі з гарматами йшли наралом; гула, здригалась земля, важка сіра хмара пилу застелила село. З оглушливим ревом танки трощили огорожі, підминали деревця й городину, вдиралися у двори і, мов ухоркані звірі, скоріше забивалися в гущину садів.
Нашестю зеленої гусені не було кінця; ще не минув потік машин, як заторохтіли криті фургони, зафоркали ситі товстоногі велетні-важковози, заґелґотіла розхристана запи-люжена солдатня.
— Ну все... Пішли, бабоньки, додому, ■■— тужно мовила котрась із жінок, і колгоспниці, обминаючи центральну садибу, городами побрели до своїх домівок.
Значить — все... Значить, і до них прийшов ворог. Тепер на току вже робити нічого. Переборюючи страх, Льонька подався до конюшні. Дико було бачити, як тут господарювали чужинці. Перше відчуття було таким, ніби в село вдерлися химери з потойбічного світу. Все в них було чуже: і мова, і холодні насторожені погляди, і навіть брудно-зелений одяг, який вони одразу поспішили скинути. Незграбні, цибаті, як общипані гусаки, солдати з реготом товпилися біля бочки, хлюпали водою в щетинисті морди, ляскали себе по волосатих грудях і м'ясистих ногах.
Один забрався на горище конюшні й лопатою згортав на землю овес. Вітер розкидав легке зерно по траві. Троє солдат відрами зачерпували овес і носили до жолоба, де стояли здоровенні, як слони, коні.