Дід Швайка, моргаючи маленькими очицями, торохтів без угаву:
— Да, їть, що таке германець? Кальтурний народ! Не, послухайте сюди! Значиця, сидів я в плєну — три роки, дишло б йому в рот! Там, у Германії, що? Порядок... Не, ви послухайте сюди! Приміром, їть, заходиш у нужник. Кругом тобі — дзеркала, .щоб йому... Сядеш, значиця, — і всьо видно... Не, там порядок!..
Швайку штурхнули під бока, а він своє:
— Нє, слухайте сюди! Прийде германець і що? Земельку нам дасть, конячку, щоб мені... І будем, значиця, хазяйнувати... як діди наші... Аякже!
Раптом ворухнулась кам'яна брила — підвівся дід Гарба й плюнув під ноги Швайці:
— Ге, земельки захотів. Гнида! В морду германців твоїх! *
І Гарба, спираючись на сапу, посунув у село. За ним, обминаючи прищуленого Швайку, рушили всі діди. Швайка здивовано кліпав рудими очицями.
— Нє, послухайте сюди!.. Тю, щоб вас холера! Я їм про порядок, а вони, їть...
Та його ніхто вж^-.не слухав.
Адик Ліщинський повернувся до хлопців.
— Чого вони, га? — злякано зашепотів. — Всі, як собаки — на Швайку.
— Правильно! — чвиркнув крізь зуби Валько. — Бо він таки гнида. Ясно?
Кожному, хто заходив до Шумилів, упадало в око: у хаті коваля зіткнулися дві стихії.
Тітка Катерина, поетична натура, намагалася прикрасити своє житло. Стіни акуратно побілені й підсинені, лобата піч помережена веселими візерунками, а на покуті — пучок безсмертників. Була б хата, як лялечка, аби Карпо Іванович не вносив безладдя. Поставив у кутку токарний верстат, накидав під лаву залізяччя, присусідив до вишиваних рушників дерев'яні полички для гвіздків, обценьок, рашпи-лів. Аби жінка дозволила — і ковальський міх притяг би в оселю.
Дивно було, як вони, такі різні за характерами, уживалися під однією стріхою. І не тільки уживалися, а й ладили, як ніхто у селі, між собою, пишалися одне одним.
їхня любов особливо розквітла, коли повернувся Карпо Іванович з білофінської. Йшов коваль воювати на своїх ногах, а прибув додому...
Остання ніч у дорозі забрала останні сили. Він був такий розбитий і стомлений, наче ніс на плечах оті кошлаті хмари, що клубочилися в чорному небі. Якось боязко постукав у вікно. Жінка серцем відчула: це він! Босоніж кинулась надвір, губами припала до колючих холодних щік. Карпо Іванович похитнувся, і щось глухо стукнуло об поріг. Милиця!.. Катря одразу збагнула все і ще міцніше притисла коваля до грудей.
— Нічого, нічого, Карпусю! Добре, що вернувся. І такий — ще миліший для мене...
А через тиждень, оклигавши після дороги, Карпо Іванович закинув милицю і на дерев'яному обрубкові пошкутильгав до своєї кузні. Він так знудьгувався за молотом, за веселим вогнем у горні, що його наковальня видзвонювала від сходу до заходу сонця. Тільки в той день, коли пронеслося "війна!", прийшов додому рано, чорніший хмари.
— Куди ж я тепер... без ноги?
Та ще й Володька тьмарив душу. Уперся, як буйвол:
— На фронт піду. Не пустите, однак втечу...
* * *
Володька, як вихор, увірвався до хати, жбурнув картуза на лаву, гупнув за стіл.
— Мамо, їсти!
Сьорбав гарячий борщ, обпікаючи зашерхлі губи, і не зводив очей з вікна. Надворі, біля плоту, стояв вороний кінь. Тонконогий невтомний скакун, немов і не зміряв сьогодні вздовж та впоперек табунчанські степи, нетерпляче бив копитом землю, рвався на волю; його блискуча, як вороняче крило, спина парувала на сонці. Інший кінь давно вже звалився б з ніг, а Орлик, як і сам Володька, був наче стожилий.
— Знов на діжурство?
Мати підсіла до сина, немов у саму душу заглянула. Просто диво, як зміцнів її син за літо: шия стала міцна, плечі м'язисті, груди так і розпирали сорочку. Мати розгладила йому червоний рубець на лобі (бач, як нарізав •картуз!..), пальцями розчесала змокрілий чуб. Володька аж заполум'янів од тих материнських ластощів. Схилився над мискою, буркнув:
— Мамо, поклади щось Зінькові полуднувати... Він там зостався, в степу, — підвів голову й м'якше: —у Бачила німецьких шулік? І сьогодні ракети кидали... Хліб сухий же стоїть, як порох.
Зачерпнув ложкою борщу, та так і скам'янів з одкритим ротом: вороний зненацька рвонув повідок, аж затріщав дерев'яний пліт. Щось прогуркотіло, жахнуло за хатою.
Вже надворі Володька побачив: літак! Двокрилий "горбач" шурхнув над головою, уткнувся носом в землю, лиш курява встала за ним. Ти ба: сів просто на толоці!
Як і тоді, під час пожежі/ сипонули люди з усіх кутків. Оно,, виблискуючи п'ятами, побігли Поліщуки =— Валько і Льонька. Попереду, задерши хвіст, стрибала Хмелева Дунька •— без неї, рогатої, ніяке діло не святиться. З'юрмились діти й жінки круг літака, бо це ж неабияке диво: перший аероплан сів у Табунчанському!
Володька пробився крізь натовп, оком знавця визначив: приземлився ПО-2, санітарний варіант. Із пілотської кабіни саме виліз невисокий щупленький льотчик в синьому вигорілому комбінезоні. Він здер з голови шлем, ніяково усміхнувся: скільки очей, здивованих, зацікавлених, вп'ялося у нього! Нежданий при-шелець був, мабуть, в літах, бо заріс густою рудою щетиною. Але
щось дитяче світилося в його добрих очах, голубих-голубих, як дві небесні краплини; молодили його й короткий білявий чубчик та густе ластовиння, що просвічувалось навіть крізь бороду.
— Звідтіля прилетіли? — підступилася ближче тітка Катерина.
— Та звідти,— безброво нахмурився льотчик. — Звідти, хай йому чорт. Пруть, валять... На цій таратайці, — кивнув на літак, — одірватись не можна.
Затихли всі, ніби в отих голубих льотчикових очах побачили відблиск далеких з-аграв. Гуде, клекоче земля, вогненно палають ріки, і в пекельному бушовищі огню й заліза останньою кров'ю стікають наші...
— Скрутно, ох, і скрутно хлопцям... — Одвернувся пілот, бо не міг брехнею втішати. — Третю добу без сну мотаюсь — патрони вожу на передову. Зовсім загнав свого "коня"... Та й сам з сил вибився... Переночую у вас і — далі...
— Гайда, сину, до мене, — як малого, взяла тітка Катерина льотчика за рукав. — Гаряченького хоч з'їси.
І він слухняно пішов за присмученою жінкою і, як зняв свого шлема, так і ніс його, стиснувши в кулаці; за вишнево-багряним обрієм сідало сонце, і хоч який коротенький був пілот у настовбурченому комбінезоні, тяглася за ним довга-довга тінь, наче та дорога, що привела його в незнайоме село.