Беруть дєді доньок навперед себе і ведуть до міста до суду.
— Буде він знати, як нам діти калічити!
— Буде він рідну неньку проклинати, що його на світ породила!
— Буде він пам'ятати, кому дитину кабзувати!
— То раз обмінник!
— То раз кулешінник!
— Смага би йго втяла!
— Понад дорогою птаха летить, а все у парі.
— Полянками звір брикає, а все у парі.
— Навіть ота бідна мурашечка будує купину у парі.
— А він збавив сімнайцятеро та й забаг Чередарючки, тої тополі високої, тої гуски білої!..
Дєді межи собою вихвалювали свої доньки попід небеса, а цигана випитували, чого його Ція все усміхнена.
Циган спершу здригнув раменами і відповів, що кожда циганка приходить на світ вже усміхнена, а відтак ударився в чоло і пригадав собі докладно, що перед семи роками був з Цією на храму у Путилові, а як вернув, то застав жінку та й любаса у хаті. Ція розсміялася була, а він вхопив кле-вець та й ударив жінку в голову коло вуха. Любас утік, а жінка йойкнула та й душу віддала. Та й відтоді Ція все усміхнена, але зато все мовчить і дуже мало говорить. Треба їй великої музики, аби вона охоту дістала. Але як розохотиться, то черевики зараз горять, гет їх перетанцьовує.
— То у мене така дівчина, гей буря: доки верем'є, то вона тихо, а як зляже негура, то не попадайся їй в руки!
Дівчата подалися наперед і, вдоволені з того, що їх дєді перебрали їх журу на себе, перекидалися жартами або співали дівочі співанки.
Ція, сяючи жемчужним чільцем та згардами, співала весільної й біленькими зубками метала цвіт на оливне личко, коли понад дорогу голуби перелітали:
— Ба чому ти, срібна Ціе, весільної завела?
— Бо йду на весіллечко, зазульки мої пишні, сестрички найсрібніші.
— Один князь нам усім, Цієчко пишненька!
— Князь один, та княгинь забагато...
У суді застали вже Федуся розпертого на лавці, але стерпіли, аж увійшов суддя із писарем.
Суд засів під стіною під білим орлом, повів оком і питає:
— То ти, Федьку, такий майстер?
Дівчата помаркотніли і похилили голови в землю, а дєді сердились:
— Що ти, хло ше не признаєшся? Суд дальше питає:
— Признаєшся чи перечиш?
— А ти мав би сумлінне перечити, Федоре?
Дівчата підоймають головки і краєчками очей шлють йому свою погорду.
Суд свого допитує:
— Ну, був чи не був — прирікав женитися чи ні? Дєді впадають:
— Де ж би цей не був? Він ціле село перебушував, у него жила живо грає, ой, ще й як грає!
Дівчата червоніють і соромляться. Федусь зазирає кождій дівчині в очі і посміхається. Дівчата м'якнуть, як повісмо, лиш Ція згорда поглядає. Суд хоче писати, що Федусь перечить свою провину, а дєді кидаються, як скажені:
— Пани преславні, світіт свічки, най дівчата присягають, най цей друк перед судом не бреше!
Суддя уговкуе дєдів доганою:
— Ціхо, бадіки, він нічого страшного не зробив, державі акуратне таких треба, аби держава росла, аби множилася!
Дєді одерзнулися:
— Як державі таких треба, то ми не боронимо, але нам такі потрібники лишень шкоду роблють.
Суддя лускає кулаком у стіл і кричить, що якраз бадіки брешуть, бо дівчата за такими пропадають і тої шкоди не бояться.
Дівчата накрили очі рукавами, лиш Ція дивиться краєчком ока на Федуся, який по словам судді випрямився і зареготався, начеб глумився над дівчатами і їх дедями.
Бадіки відпалюють судді, що, може, чиїсь доньки раді такій шкоді, але не ґаздівські та й не їх доньки, а суддя поправляється, що їх донькам гонору не відбирає, але най бадіки знають, що за таке діло нікого не вішають, бо то парубоцька справа! Відтак ще раз питає Федуся, чи признає свою провину та чи залагодить маєтком оскорблені дівчата.
Федусь гладить вусок і підсміхається до дівчат, а по хвилі, червоніючись, відрікає:
— Преславний суде! Признаюся до провини з усіма цими дівчатами і всім їм по моргови землі перекидаю, лиш за одну Цію не маю провини ні за макове зерно та її не залагоджу, бо вона тогди була... вибачте... гола...
Вся судова кімната порснула сміхом, а Ція як напротив Федора стояла, так з-під запаски довгий ніж видобула і в один мах його у Федусевих грудях утопила:
— На, маєш голий ніж у серце за мою любу голу, за твою наругу безчесну!..
Федусь захитався та й горілиць на землю повалився, а з-під його серця кровця дівчатам під ноги почюріла...
Дівчата йойкнули, бадіки остовпіли, а суд побілів, як стіна.
А коли відтак шандарі прискочили і виводили надвір усміхнену Цію, то бадіки били кулаками в чоло і нарозумлю-валися:
— Святе ваше, пан судійо, слово, що це парубоцька справа!