Мчить пасажирський поїзд. Пропустили, бо нам треба щось путяще звалити. Правда, не довго й ждати довелось. З'являється ешелон. Налічили ми тридцять п'ять вагонів та платформ. На платформах — техніка і жива сила. Тут уже треба дивитися, щоб було без промаху. Лежимо. Поїзд все ближче, ближче. Вже порівнявся з нами. Ми як рвонемо за шнур, а воно як гахне... Красота!
А в одному місці; ми натрапили на засідку. Обстріляли, гади, й поранили Шевцова. Ми тоді щось днів зо два нічого не їли.
Шевцов ослаб. Костура йому зробили, а йти він все ж не може. На руках його нести теж не можна — болота. Він просить нас: "Добийте мене!"
Ну, а в кого ж рука підійметься таке зробити?
До гурту мінерів підійшов кашовар Шевцов у чоботях з низенькими халявками, в полотняній сорочці, заправленій в солдатські штани, широкоплечий, міцний чоловік.
— А я про тебе, Михайло, розповідаю, як ото поранили тебе. Шевцов сів на ослінчику поруч товаришів.
— Ти розкажи сам.
— Що ж тут розказувати? Ми тоді через Тетерев переправились, а в селі Старовичах дістали троє коней, заїхали до лісника і задрімали там. Коли чуємо: цуценя загавкало. Я глядь — а німці ось уже! Михайленко мені кричить: "Хватай коней!"
— Правда,— підтверджує командир групи,— добрих коней дістали ми, шкода було їх залишати німцям.
— От кинувся я повід відв'язувати, а він, гад, як дасть чергу. Чую, обпекло мені ногу. І коня поранило. Ну, я згарячу ще побіг, та почуваю, що в чоботі стало мокро. Штани теж у крові. Перед нами річечка вузенька. Всі хлопці перескочили через неї, а я не можу. Перенесли вже товариші. А нога болить. Іти не можу. Став я їх просити. "Добийте,— кажу,— мене, щоб німці не захопили живим",— бо я знав: ^почнуть мене товариші нести, ми не втечемо, наздоженуть нас німці, переб'ють. То я так подумав: "Для чого ж нам всім гинути? Хай я один". І кажу їм: "Дайте мені гранату, а самі йдіть швидко. Якщо виходу не буде ніякого, тоді підірву себе, а живим у руки їм не дамся". Попрощались ми. Михайленко обіцяє: "Дійдемо до табору, візьмем людей більше й прийдемо по тебе".
Вони пішли, а я лишився. Пам'ятаю, сніг випав тієї ночі, прикрив мене. Лежу я в канаві день, лежу другий. Хліба в мене ані сухарика. Води теж нема, то я нагребу біля себе снігу та й ковтаю його. Холодно. Часом лисиця пробіжить або козел... Чи пташка прилетить: ці-ці-ці! Ніч надійде, а я не сплю. І такою ж вона довгою мені здається!
Вже п'ятий день минає. Я думаю: "Так же можна й померти в канаві. Якщо пропадати, то біля людей. Хоч у землю зариють". І вирішив тоді повзти до села. Хай буде, що буде. Недалеко від мене горбик. Вибрався я на нього, бачу: місток. Вода ще не замерзла. Коли глянув я на ту воду—і так же мені захотілося пити, ну, як ніколи в житті. Підповз до річечки, пив, пив, аж лоб мені заболів. Тоді відпочив трохи та й далі повзу. Вже недалеко й хати. Назустріч мені чоловік іде з торбою. Я в нього питаю: "Дядьку, де можна обігрітись?"
"А ти хто такий будеш?"
"Людина".
"Бачу,— каже,— що не свиня. Тільки й люди тепер всякі бувають". І пішов далі, а я собі думаю: "Ах ти ж гадюка!
Пораненому партизанові допомогти не хочеш". Доповз якось до села. Хата. На подвір'ї порається жінка. Я до неї: "Тітко, пустіть обігрітися".
Вона оглянула мене:
"Партизан?"
Я мовчу. Може, думаю, яка контра поліцейська. Навмисне випитує. Мовчу. А вона чоловіка гукнула. Завели до хати. Зняв я чоботи, а ноги мої пообмерзали. Став я їх снігом відтирати. Хазяїн дав мені свої штани, а хазяйка води нагріла, дістала десь одеколону і радить: "Промий рану та змасти її, щоб, бува, не забруднилась".
Провів я ваткою по рані, а вона й побіліла відразу. Ну, думаю, зараження тепер не буде. Поставили вони переді мною молока трошки, а потім супу молочного насипали ложок з п'ять. Багато ж їсти не можна, бо коли б наївся — одразу б пропав.
Увечері до хати прийшов той чоловік, що я його зустрів з торбою.
"Впізнаєш?" — спитав він мене. "Впізнаю",— кажу. "Признавайся, ти партизан?"
Подумав я: "Все одно, якщо це й лихий чоловік, то куди ж мені, пораненому, втікати? Кину гранату. Його уб'ю, і себе уб'ю". Глянув я йому в очі й відповідаю: "Партизан".
"Ну, так би й говорив одразу!" І більше нічого мені не сказав, вийшов, а я непокоюсь. "Мабуть, зараз німців приведе сюди, і буде мені капут". Коли невдовзі заходить він знову до хати, кладе сала шмат, хлібину: "їж, браток, та поправляйся. Коли я тебе побачив, то думав, що якогось поліцая партизани підстрелили. А воно, бач, помилився".
Хазяїн через старосту мені довідку дістав. З тією довідкою я міг пересуватися по району. Ото пожив я тут два-три дні, тоді одвезли мене вночі до села Нової Гути. Звідти дістався до Кропивні, а потім до Іваровичів, далі потрапив до Зміївців. Я людям чоботи шив і тим підробляв собі на харчі.
Одного ранку зустрівся тут з партизанською розвідкою. Питаюся: "З якого з'єднання?"
"З сабуровського".
"А комбата Селивоненка знаєте?"
"Знаємо".
"Так це ж,— кажу,— мій командир. І комісара Яковенка знаєте?" "Знаємо".
От я й приєднався до них.
— А ми прийшли до тієї канави, де лишили Михайла,— розповідав далі Михайленко,— дивимось, а його вже нема. Спитали в людей: "Був,— кажуть,— якийсь поранений, а де він, що з ним,— не знаємо. Чули ми: в сусідньому селі німці розстріляли якогось партизана. Може, то він і є".
Зайшли ми в те село, питаємося в тамтешніх людей. "Ні,— кажуть,— не чули, щоб розстрілювали когось. У нашому селі й німців нема". Одним словом, загубили Михайлів слід, повернулися до табору ні з чим і вважали, що він загинув.
— А я живучий,— посміхнувся кашовар.
— Робота в нас, диверсантів, і важка, і небезпечна. Пам'ятаю, пішли ми якось на дільницю Горинь — Лунинець. Тьма. Ллє дощ. Бредемо в болоті по пояс. А за ніч треба пройти двадцять кілометрів. Попромокали тоді до кісток. Просушитися немає де, а вже скоро й світатиме. Спинились біля річки. Бачимо, двоє рибалок сіть закидають. Попрохали ми їх: "Перевезіть на той бік". Перевезли. Ми їх попереджаємо: "Нікому ж не говоріть, що ви нас бачили".
"Не маленькі... розуміємо",— каже один, а другий застерігає: "Хай вам, хлопці, щастить в добрім ділі. Тільки будьте обережними. На залізниці патрулі ходять".