Ця писанина викликала серед партизанів сміх і глузування. Сабуров сказав:
Надіслати на ім'я цієї редакції нашу відповідь. Нехай прочитають. Погані в них справи... Дуже погані! Надходить їм, як то кажуть, капут!
...Листівка ще пахла друкарською фарбою, а її вже читали біля вогнищ партизани. Диверсійні групи розносили її далеко за межі стоянки загонів і через надійних людей поширювали серед поліцаїв та "вільних козаків". Листівка переходила з рук у руки в походах і на привалах. Нею прикрашувались часом двері німецьких комендатур.
Бійці зберігали її так, щоб не змокла вона ні в болотах, ні під дощами.
То тут, то там збирався гурт.
— "Гітлерові-посіпаці, скаженому собаці,— вичитував хтось уголос.— Кобель тебе зачинав, а сука сплодила, на білий світ пустила. Отож, скурвий сину (осиковий кіл тобі в слину!), прописуєм, що ми живі та здорові, як ті дуби у діброві, кланяємось тобі голим з... і просимо вас поцілувати ось куди нас!"
Вибухає сміх. Десятки очей тягнуться до листівки, щоб глянути на красномовний малюнок. Хтось з партизанів пояснює:
— А знаєте, хто це? Наборщик. Художник-самоук не вмів по пам'яті змалювати, а наборщик йому каже: "Я тобі допоможу". І став оце так біля дуба.
— Та читай же далі,— просять нетерплячі. Читець продовжує:
— "Та ще побажаєм тобі від щирого серця сто болячок у реберця, сто чортів у твою пельку, щоб ти швидше ліг у земельку.
...А вже ти зграю свою скликав, а вже ти руки криваві потирав, нахвалявся, чорним душам присягався: "Я пошлю на схід вояків-арійців. Я розіб'ю партизанів, розвію, чорним попелом села покрию, кров'ю людською уп'юся і повеселюся. Та надішлю я машини і танки, щоб дали ворогам прочуханки. А для більшої рації ще підкину й авіації. Отоді в тилу буде мирно та тихо". А тебе, людожере, спіткало лихо.
Як води з моря не випити, як вітру в полі не спинити,— так і нас, партизанів, хоч сказися, хоч сто разів навколо... обкрутися,— не здолати тобі нас, не розвіяти, бо ми є месники народні, захисники благородні. І не злякають нас ні машини твої, ні танки, бо є для них партизанські приманки. Самі їх готуєм, не-прошених гостей частуєм. Мчать катюги на машинах і вибухають на партизанських мінах. Всім їм отут надходить капут! Бо вояки твої, арійці,— не заслуговують на інші гостинці.
А ще потішили нас, партизанів, твої літуни. Над лісами гасали, бомби з "юнкерсів" скидали, і бомби, й батальйонні міни кожної днини. Є великі втрати, бодай не збрехати:
1. У нашої баби Насті дві курки вбито зозулясті.
2. Біля дірявого моста приблудній корові відбито хвоста.
3. Наведено жах на болотяних жаб. Хоч вір, хоч ні, а так було усі дні. Кобиляча твоя голова! Не розум у ній, а трава.
У тебе вже й так скоро лопнуть вуха. Коли б хто підслухав, які вісті йдуть з фронту і з тилу,— хоч відразу лягай в могилу.
А поки ще ти живий, ми тобі напишемо, своїм листом потішимо:
Несусвітний ти телепень! Дурний,, як пень! Чухай тепер свої вуха ослячі та приказуй: "Коли б то знаття, що буде таке биття!"
Біля Курська і Орла твоя армія лягла. Коло Білгорода теж порідшала орда. У Сіцілії клепають, на Кубані — починають. Партизани, це ж не диво, б'ють тебе і в хвіст, і в гриву!
Ми тебе потішимо, ми тобі пропишемо, як зозуля уночі... Та ніколи ж не бувало, щоб вночі вона кувала. Ой недарма пташка кує — смерть тобі вона віщує! Чуєш, свиняче рило, щоб тебе громом убило! Гола ти..., задрипана собака! Щоб тобі руки й ноги звело, щоб тобі живіт підтягло аж до самого пупа.
Під листом цим підписалися 1943 року в липні місяці н-ські партизани".
ВІДПОВІДЬ ПАРТИЗАНІВ
Селянська простора хата. Хазяїни вибрались з села і ще й досі живуть у лісі. Єдина ікона богородиці, надрукована літографським способом, прикрашує куток. Та ще звисає з стелі закручений довгий лантух, обмазаний глиною,— для зимової лучини. За столом, при світлі гасової лампи, розглядаючи карту, сидить Сабуров. Поруч нього комісар Богатир. Тут же зібралися бойові командири загонів, взводів і груп. Всі курять. Сизий дим стоїть у хаті, мов осінній туман.
— Всі читали у берлінській білогвардійській газетці про те, як нас розгромлено? — запитує Сабуров присутніх.— Нас більше нема. Ані баз ми вже не маємо, ні людей. Тільки полонених взято німцями небагато й немало — 10 000.
— Ти розкажи, Олександре, про оту листівочку, що її принесли хлопці з розвідки,— нагадує комісар.
— То хитро придумали! Від мого імені написана. І поширюють її в далеких загонах. Так і пишуть, що начебто я, Сабуров, переконався в силі й могутності німецької армії, дав наказ припинити кровопролиття, склав зброю і здався в полон. Німці зберегли мені життя, добре поводяться зі мною, добре мене харчу-ють. Я закликаю всіх партизанів наслідувати моєму прикладові.
— А ми їм сюрприз підготуємо, товаришу генерал-майор,— озвався командир сусіднього загону "Радянська Білорусь" Павло Петрович Томилов, який прибув спеціально на нараду.— Це буде такий сюрприз, що вони вовками завиють. Адже баз більше нема, лісові масиви від партизанів очищено, а тут раптом розгром гарнізону, та ще в такому центрі, як Давид-городок. Я маю дані розвідки, відомості абсолютно точні. Туди поз'їжджалися сім'ї поліцаїв з награбованим добром. У селах їм жити страшно, то вони до міста повтікали. Потрусити б цю наволоч! В Давид-городку стоїть гарнізон: чоловіка з двісті німців та близько сотні поліцаїв і жандармів. За успіх операції ручуся. Провідників я дам своїх.
— Встановлено озброєння гарнізону? — спитав у нього Сабуров.
— Так. Противник має гармати, станкачі, автомати.
До пізньої ночі світилися незавішені вікна сільської хати. Біля двору стояли осідлані командирські коні. Метрів за двадцять звідси текла лісова річка Ствига. Щогодини прибувала в ній вода, наступала на пологий берег, все більше заливаючи його.
Ось із-за кучерявих крон лісу виплив щербатий місяць, і його бліде сяйво лягло на тиху поверхню ріки. І зорі, і вогні багаття, і розлоге віття надбережних дерев — усе відбилося в ній, все завмерло в своїй природній величі й красі.
Недалеко почулося хлюпання весла, а згодом з'явився рибальський човен. Хто ж це пливе? Приглядаємось і впізнаємо Яна Рєпкіна. Це він повертається до свого куреня з командирської наради.