Слід широко використовувати кмітливість. Колись під Зер-новом ми перебили ворожу розвідку, поклали трупи за моделями кулеметів. Німці глянуть — оборона лежить, і давай по ній бити. А там не було жодного партизана.
Зараз боротися з ворожими гарнізонами стало важче, бо вони укріплені дзотами, дротяними загорожами. Брати їх штурмом — це значить зазнавати великих втрат. Треба діяти хитрістю. Припустімо, недалеко від гарнізону оселяється мала група, а основні сили маскуються десь поблизу. Ворог не може бути до цього байдужим. Він вестиме розвідку і, переконавшись, що сили невеликі, піде в наступ. Отут і вдарять по ньому основні
627
сили, досі засекречені! Так ми колись заманили німців поблизу хутора Хлібороба. Ворог тоді добре поплатився і втікав так, що навіть не помітив, як промчав через свій гарнізон.
Трапляються серед наших бійців і такі "вояки", правда, одиниці, але вони е. Всього йому дай. Кращого м'яса, кращий костюм, доброго коня, найміцнішого воза. Він обережний, боїться лягти на землю, щоб не захворіти, не простудитись. Бою уникає, а коли вже попаде в бій, то ховається за деревами, нічим себе не виявляє. Треба пояснити такому шкурникові, що його дії ворожі. Коли це не допоможе і він далі дезорганізовуватиме загін,— треба такого типа знищувати. В армії за невиконання бойового наказу розстрілюють, а в нас один розвідник ходив у село Дзержинське, пройшов повз дві-три хати і повернувся назад. Командир його запитує: "Був у селі?"
"Був".
"Є противник?" "Не знаю". "Чому не знаєш?" "Не міг пройти".
Бити німців можна. Ми бачимо, як навіть невеличкі групи партизанів могли спиняти їхні колони, вести з ними бій, сіяти серед них паніку і відходити без втрат. А мені відомі випадки, коли не тільки групи, а й окремі бійці завдавали німцям багато втрат.
Ви тут уже чули виступ командира загону імені Ворошилова товариша Коліченка, чули й виступи бійців. Обстановка, яка склалася для цього загону, була виключно важкою. Коли б люди не мали партизанської виучки,— загін міг би бути знищений. У командирів не було запасних відходів, тому й потрапляли вони на різні засідки.
Треба відійти, а куди відходити?
Ви ні разу не пробували прорвати вороже кільце з боєм, не провадили розвідки ні ближньої, ні дальньої, щоб дізнатись, де німці, скільки їх, яка в них зброя, а потім уже прориватись.
Перша якість партизана — це те, що йому не властива паніка. Це відважний, сміливий, винахідливий воїн. Він уміло маневрує і завдає ударів ворогу.
Друга риса партизана — дружба, згуртованість, взаємна виручка в бою; боєць мусить ділитись усім, що сам має: патронами, одягом, сухарем — усім...
Якщо ці якості втратити, загін, взвод чи рій губить свою силу, перестає існувати як бойова одиниця! Яка ціна командирові, коли він залишає бійців і тікає, щоб врятувати себе?
Це погано. Це вносить дезорганізованість, погано впливає на бійців. Ви ж дивіться, у вас один Микита Бовкун, наприклад, підбирає зброю, громить німців і набив їх більше, аніж увесь загін. Такий чоловік достойний бути командиром.
А яка ціна тому командирові, що втікає сам і не знімає з поста вартових? Удруге будь-який з них не захоче відходити од табору далі двохсот метрів, щоб не лишитися самому.
Тепер про поранених...
Я пам'ятаю, як у Знобі на полі бою зосталося двоє поранених бійців, Я завернув увесь загін знову в бій, але поранених ми підібрали.
А тут лишають пораненого Антоненка в лісі, одного... Яке може бути відчуття в того бійця до командира і товаришів? Поганий той командир, який вважає, що його власне життя дорожче, аніж життя бійців. Треба командира берегти, але, якщо командир бачить, що в бою бійці завагались,— його місце попереду. Його обов'язок підійняти їх, запалити власним прикладом і мужністю...
Якщо командир достойний — бійці самі його оберігатимуть. Треба думати про ідею, за яку воюєш, а ви розмінялись на горнятка з сметаною, відірвалися од маси.
Адже бували у вас випадки, коли ви стикалися з німцями майже впритул і не стріляли в них, щоб себе не видати. А яка сила може стримати людину, бійця, коли він зустрівся з фашистом?
Це нагадує випадок в артюховському загоні. Один партизан під час бою сховав голову і лежить, а другий у нього запитує: "Чому ти голову сховав?"
"Я,— каже,— так ненавиджу німців, що навіть дивитися на них не хочу".
І Сабуров продовжує далі:
— У кожного з вас був би на рахунку вбитий хоч один фашист. Він би не пішов грабувати, палити села, вбивати мирних жителів. Ви мали можливість воювати, але втекли від противника.
Ви тут говорили: "Скрізь, куди не поткнись,— пости німецькі, засідки. Не можна було пройти". Нічого неможливого не буває.
Ось іще випадок. Боєць Нікітін мав у Картеничах дівчину, яку він любив. Пройти туди було неможливо. Вирушала розвідка й поверталася ні з чим. І ось визвався цей боєць: "Я піду".
І пішов. Він мав бойове завдання, пройшов через всі засідки, виконав наказ та ще розшукав у курені свою кохану, привів її з собою до загону, і тепер вони воюють разом проти німців. .
Закінчиться війна. Прийдете додому. У багатьох з вас є діти. Вони спитають: "Ну, батьку, як воював?"
Що скажеш? "Ми били німців". А сам же ти скільки забив? А спитають не твої діти, так друзі, знайомі, мати чи батько... Як в очі їм глянеш? Будеш брехати? Погано! Дуже погано! Треба кожному партизанові мати на особистому рахунку забитих у бою німців, а інакше ти не партизан, не захищав Батьківщину, рідний народ як слід і звання свого не виправдуєш.
Цими днями розповіли мені про патріотичний вчинок білоруса Володимира Ігнашевича з села Груздова, Ленінського району. До лісового селища несподівано підійшли німці. Маючи всього сорок шість патронів, цей чоловік убив двох кавалеристів, затримав колону, дав людям можливість втекти до лісу, а сам загинув, коли вистріляв усі патрони. Це був патріот. Це була світла людина.
Нам треба враховувати всі недоліки, щоб виправити їх у наступних боях.
Тиха річка Ствига омиває півострів, заквітчаний старими деревами. Світить сонце. Спішно просушують вояки свій одяг, латають, чистять, готуючись до якогось надзвичайного для них свята.