Два чоловіки повинні бути в німецькій формі. Ця ваша група повинна нас одразу привести до вашого штабу.
2. Цієї ж самої ночі проти 15 травня від 21.00 години нашого часу повинні чекати на відстані 1 кілометра за Пильщиком у напрямі на Бовгорку ЗО ваших людей, які переберуть охорону 2 або 3 гармат з боєприпасами і наших солдатів. Точне місце — план номер 2. Пароль: "Богданович". Ці солдати повинні бути приведені до вашого штабу, де будемо ми. Місце і час просимо додержувати точно.
3. З 14 на 15 травня третя ваша група повинна чекати наших бійців і офіцерів з Козеики в селі Слобідці на захід від Ко-зенки в 22.00 нашого часу. Ця група жде наших, поки не приїдуть, і приводить їх так само до вашого штабу. Пароль: "Богданович".
Те саме зробити з бійцями нашими, які будуть у групах самі до вас тікати.
Про це все повинні знати ви і заінтересовані командири. Буде ваша провина, як не вийде по-хорошому. Ждемо зустрічі з вами і радіємо з цієї нагоди. Бажаємо щастя!
Катін"
Вночі проти 15 травня 1943 року на бік партизанів у селі Ремезах перейшли офіцери 101-го словацького полку: капітан Ян Налепка, підпоручник Петро Катін, надпоручник Лисак Імріх і солдат Беикович Петер.
Наказом по штабу з'єднання з 18 травня 1943 р. було організовано Чехословацький партизанський загін, який налічував у своєму складі 56 чоловік. На озброєнні загін мав: 2 станкових і 1 ручний кулемет, 9 автоматів і 31 гвинтівку. Командиром загону став сотник-капітан Налепка.
Ми познайомилися з ним ще в таборі, поблизу Картеничів, а потім зустрічалися щодня, поки не залишився він разом з іншими офіцерами й солдатами виконувати бойовий наказ командира Сабурова.
Ян Налепка — середнього зросту, широкоплечий, міцно збудований чоловік. Правильні риси обличчя. Карі очі його світяться розумом, веселістю, добрістю. Як і Сабуров, він курить люльку і любить при нагоді пожартувати. Невтомний на переходах, сміливий і досвідчений у бою, він прибув сюди разом із загоном імені Будьонного, яким командував Артюхов, і розмістився з своїми офіцерами і вояками на півострові, порослому старими дубами. Не тільки вночі, але і вдень там горіло багаття, грілася гаряча вода, виварювалась білизна. Більшість солдатів були тільки в трусиках, які шили для них з парашутного шовку дві кравчихи-єврейки — одна вже літня жінка, а друга молодша. У молодшої німці забили двох дітей.
Ці дві жінки приєдналися до партизанів ще в Картеничах і невідступно йшли з загоном. Старіша з них ходила в глибоку розвідку аж до Житомира. А зараз ось вони вдвох сидять в тіні розлогого дуба, і тільки й чути, як під їхніми вправними руками цокотять кравецькі машинки.
Ян, засмаглий, м'язистий, в білих трусиках, пливе човном. Замість весла в нього уламок дошки.
— Добрий день, Ян! — вітаємось до нього.
— Добрий день! — відповідає весело сотник, пихкаючи люлькою, і звертає свого човна до нас. Човен протікає, та це його не страшить, бо Ян — добрий плавець.
Він сідає біля нашого куреня, набиває тютюном свою люльку і, оглядаючи нас карими очима, говорить:
— Прекрасна річка! Я оце плавав аж туди,— показав він рукою в бік старих дерев. Там, вигинаючись, губилася в рясній зелені віт голуба, мов надбережні незабудки, вода.— І знаєте, що я згадував? Словаччину. Раніше ніколи не думав, щоб можна було саме так її любити, як люблю її зараз, коли опинився далеко від неї... Пливу оце човном, дивлюсь на дерева, на квіти, і мені здається, що я в себе дома. У нас теж є ріки красиві! А край який! А який хороший, добрий народ! Коли те все побачу знову?
Сотник замовк. Його карі очі повилися смутком, та смуток той, як туман на сонці, розвіявся одразу, коли почав він говорити про Червону Армію:
— Я знаю, вона увійде колись і до Словаччини, і до інших країн Європи. Хотілося б мені бути в передовому загоні, щоб заодно з ним перейти кордон, ступити на рідну землю і громити, виганяти з неї ворогів. Здається, більшого щастя мені й не треба, як бачити мою країну вільною.
Тут, на березі річки Ствиги, згадуючи улюблену Словаччину, Як Налепка розповів нам і про себе:
— Є таке село Сміжани, району Спишска Нова Вес. Там я народився, там проминули мої дитячі літа.
У 1931 році скінчив учительську академію. Вчителював у сільських школах (їх іще називають у нас народними школами), а згодом вступив на армійську службу і перебував там весь час. В 1939 році на східний кордон Словаччини наступали мадьяри. Ми тоді воювали з ними. Я командував двома ротами. За бойові дії на цьому фронті мене нагороджено орденами "За геройство" другого і третього ступенів. В цьому ж році німці завоювали Польщу. Я був невдоволений договором нашого уряду з Німеччиною. Своє невдоволення не раз виявляв моїм товаришам офіцерам. І ось викликав мене до себе командир полку.
"Якщо будете висловлюватись проти німців, вас заарештують, позбавлять офіцерського звання, зроблять рядовим вояком",— сказав він.
Тоді я з найвірнішими друзями став мріяти про втечу до Росії. Ми знали силу Червоної Армії, і наші симпатії до неї були величезні, бо ми розуміли: вона і ми — єдиний слов'янський народ. Під час війни я добровільно пішов на фронт з тим, щоб при першій же нагоді перейти на бік росіян і битися в лавах Червоної Армії проти ненависних мені німецьких фашистів.
Довго це не вдавалося. Я працював у штабі дивізії, яку послали не на фронт, а на окуповану територію. Три рази мене хотіли відіслати додому, але я відмовлявся, бо я пе втрачав заповітної мрії. І 'ось несподівано мене зміщують з роботи в штабі дивізії і посилають у березні 1942 року до 101-го полку. Цей полк охороняв залізницю Пінськ — Гомель. Разом з своїм товаришем Катіним я виявив серед офіцерів ще кілька однодумців, ми вирішили зв'язатися з партизанами. Це було не легкою справою, бо партизани нам не довіряли.
Я працював начальником штабу полка. Мені доводилось багато разів зустрічатися з цивільними людьми, що охороняли колії. Кожного разу, як тільки траплявся на залізниці вибух, їх приводили до мене на допит. Інколи цей допит проводив я сам, а найчастіше з Катіним.
"Партизани є в цих краях, але де вони? — допитувались ми в людей.— Ви не бійтеся нас. Ми вам ніякого лиха не заподіємо. Ми добре розуміємо партизанів".