Поговорив з нею. Погодилась мене прийняти.
Минуло два дні. Я весь опух. Все гірше стає мені й гірше. Якось лежу в палаті і чую, як в коридорі одна санітарка питає в другої: "Як твій чорний дід, ще не помер?"
"Дихає. Та, мабуть, скоро понесуть його на кладовище".
Це вони так про мене говорять. І я боровся з смертю щось місяців з п'ять.
Інколи навідувались сюди німці, але в нашу палату не заходили, бо на дверях була табличка: "Смертники. Тиф". Пере-міг-таки я хворобу, почав одужувати, став ходити на милицях.
Одного разу запрошує мене до себе в кабінет лікарка. Не та, що тоді зустріла мене біля ґанку, а інша, Тамара Олександрівна, й питає: "Ципко, скажи, ти комуніст?"
Я подумав і признався їй.
"Я теж комуністка,— каже вона мені,— з Києва. Там жила, там працювала".
З цього дня вона стала потай приносити мені листівки, інформувала про новини. Ото часом оглядає мої ноги і шепоче: "Ципко, наші наступають".
Одного дня передала мені місцеву газетку з статтею про земельну реформу. Лежав у нашій палаті дід. Почав я читати цю статтю вголос. Говорилося в ній, що землі селянинові зараз не можна дати, бо в нього й інвентаря нема, і нема куди зерно ховати.
Коли я прочитав з тієї статті, що український селянин не вміє самостійно господарювати,— бачу, мій дід зовсім розсердився.
"Як? — перепитує він.— Як там написано? Хазяйнувати я не вмію? Ану ще прочитай". Я прочитав.
"Отак,— сказав тоді він обурено,— з діда-прадіда біля землі робимо, які врожаї збирали в колгоспі, а тепер не вміємо. У німця треба вчитися, як нам на своїй землі хазяйнувати!.. Тьху на твою реформу, таку дурну! — і дід вилаявся міцним словом.— Годі, не читай. І слухати більше не хочу".
Повідомлялося в тій газеті про повішених за спекуляцію.
"А що вони робили?" — спитав мене дід.
Я подумав і сказав: "Квитки перепродували в кіно".
Отак навіть німецькі газети ми використовували і провадили свою роботу.
Одужав я зовсім. Викликала мене до себе Ольга Василівна: "Ну, Ципко, що мені з вами робити? Тримати вас тут стає небезпечно. Документів у вас ніяких. Ми дамо вам довідку, що ви військовополонений і лікувались у нас".
З цією довідкою я й пішов з лікарні.
Побував у своїх краях, відвідав родичів і через них налагодив зв'язок з партизанами. На хуторі Рихлах вперше зустрівся з Сабуровим і Богатирем, які йшли рейдом з Брянських лісів на Україну.
Вони мене розпитали, хто я, звідки, чи зберіг свій партійний квиток.
"Зберіг",— кажу. "Покажи".
Я розпоров черевик і вийняв з-під підошви свої документи. З того дня став я партизаном.
Може, цікавитимуть вас деякі цифри? — спитав мене Костянтин Григорович, розкриваючи свій зошит.— Ось тільки за рейд з Брянських лісів 'на Україну партизанами нашого з'єднання знищено 18 000 німців, пущено під укіс 119 ешелонів з живою силою і технікою, причому розтрощено 2265 вагонів, зірвано 106 залізничних і шосейних мостів, розгромлено 75 німецьких складів, збито 4 літаки, виведено з ладу 9 бронемашин і танків *. Цифр багато. Я не буду їх вам всі перечитувати, хіба ще скажу. Партизанами нашого з'єднання захоплено в цей час 8 мінометів, 82 кулемети, 8 автомашин, багато автоматів, гвинтівок, патронів. Під час рейду ми надрукували і розповсюдили газет і листівок 401 725 примірників, роздали населенню хліба, захопленого в німців, 95 200 пудів.
* За весь час дій з 1 листопада 1941 р. по 1 березня 1944 р. партизанами з'єднання генерал-майора Сабурова розгромлено 61 гарнізон противника, 29 комендатур і жандармських управлінь, пущено під укіс 377 ворожих ешелонів, знищено 36 578 солдатів і офіцерів противника, поранено 9299 і взято в полон — 561 чоловіка.
595
Масово-політичну роботу провадили ми не тільки серед партизанів, але і в навколишніх селах. Наведу хоч би такий приклад. Тільки в нашому загоні імені 24-річчя РСЧА ми мали 46 агітаторів. Є в нас диверсійна група, якою командує політ-рук Булатников. При переході на операцію за тридцять днів ними проведено 229 бесід серед населення Олевського, Лугин-ського, Чеповецького, Малинського, Радомишльського і Коро-стенського районів. Крім цього, регулярно ми передаємо зведення Радінформбюро. Люди в радіусі наших дій добре поінформовані, що робиться в світі. До нас іде молодь, поповнює наші лави.
Ви вже знаєте, як організувався загін. Тоді були одиниці, а зараз це сила. З'єднання Сабурова виділило з себе загони, які згодом теж виросли на великі з'єднання.
Найбільшим, звичайно, є з'єднання генерал-майора Сабурова, яке складається з дванадцяти загонів, що діють в різних областях України.
Дощ уже давно перестав. Світило сонце. Ми пішли до річки. Вода помітно прибувала і місцями вже виходила з берегів. Зубний лікар Вилеток разом із складачем Голуб'євим рибальською сіттю ловили під берегом раків, а за ними стежили партизани.
— Під корчі давай,— радили вони,— під корчами добрий улов буде.
— Навіщо вам корчі? — заперечували інші.— Тільки сітку порвете. Краще затягніть там, де кропивка. Може, карася піймаєте, а може, добру щуку.
— Не треба нам щуки,— відповідали рибалки.— Нам треба раків,— і тягли сіть далі.
Над лісом, де розташувався наш табір, літали вже не "фоке-вульфи", як раніше, а двомоторні бомбардувальники. Не виявивши партизанів, вони почали скидати бомби на тихе, загублене серед лісів село Колки, де не було жодної душі. Ми чули виразні вибухи і, хоч не бачили за деревами рясних пожеж, та знали, що село горить, бо звідти приносили вітри ядучий дим. Багато ворожих бомб розірвалося в болотах, жахаючи мирних жаб.
Надвечір прибули гінці з пакетами від Артюхова і комбата Іванова.
ПРО ЩО ПИСАЛИ КОМАНДИРИ
Генерал-майору тов. Сабурову. Надсилаємо вам дані від товариша Нирка.
Донесення.
Доводимо до вашого відома, що знаходимось у своєму районі— Рубіж, Марковське, Дубрава. Дії загону — диверсійними групами. Повідомляємо, що нами з 25/УІ 43 р. по 7/УІІ 43 р. пущено під укіс військовий ешелон з танками і гарматами. Пошкоджено шістдесят вагонів і паровоз. Висаджено в повітря десять автомашин і одну танкетку. Знищено до 900 німців. Зв'язку з своїм з'єднанням не маємо.
Повідомляємо також про свій район (Лельчицький). Його повністю спалено, за винятком Буйновичів, де розташувався їхній штаб пересування.