Сабуров, Богатир і начальник штабу Ілля Бородачов завернули сюди своїх коней. У церкві, як виявилось, був зсипний пункт. Тут порались жінки й дівчата, наповнюючи мішки перевіяним зерном.
Заклопотані роботою, вони навіть не помітили, як увійшли сюди сторонні люди. Зате прибулих добре бачив комірник. Стоячи біля ваги, він стежив за кожним їхнім рухом, намагаючись вгадати, що це за люди і що їм тут потрібно.
— Нащо хліб роздаєш? — закричав на нього Сабуров. І цей грізний окрик спинив роботу. Жінки й дівчата, покидавши мішки, розбіглись хто куди. Лишився тільки комірник. Гострі й колючі очі його оглядали невідомих людей з острахом і водночас з цікавістю.
— Товариші партизани,— почав він невпевнено, але на нього так метнув очима Сабуров, що той одразу все зрозумів.
— Я тобі дам партизанів! Я начальник Середиио-Будської поліції, а це мої помічники. Ось я й питаю: по якому праву ти роздаєш селянам хліб?
Комірник намагався щось пояснити, але "начальник поліції" так крикнув на нього й при тому такий кулак протягнув до його обличчя, що комірник тільки очима закліпав і забелькотав винувато:
— Пробачте, пане начальник міліції, помилився. Хліба в мене ніхто більше не одержить.
— Що це тобі, колгосп? Більшовицькі порядки заводиш у тилу. Розбазарюєш зерно, яке є власністю німецької армії. Та за такі діла тебе розстріляти мало. А може, ти таємний агент партизанський?
— Що ви, пане начальник поліції,— гаряче заперечив комірник.— Як можна таке про мене подумати? Я вам усе поясню. Ви дізнаєтесь, хто я такий насправді. Одну хвилиночку.— І він, замкнувши церкву, запросив прибулих піти разом з ним. Там він їм все розкаже і все пояснить.
Через кілька хвилин Сабуров, Богатир і Бородачов сиділи в чистій світлій хаті за широким столом, накритим скатертиною.
— Каюсь,— говорив комірник, улесливо зазираючи в очі гостям,— але я в першу хвилину подумав, що ви партизани. Ви прекрасно замаскувались. У вас в поліції був, очевидно, особливий відбір. Знаєте, я вовк старий, а теж мало пе помилився. Панове, адже я комірником вважаюсь так, для форми. Мене знає німецький комендант. Гебітсу теж про мене відомо. Я, щиро признаюсь вам, за Совітів наклепником був. По моїх заявочках комуністи деякі з партії летіли. А двоє голів райвиконкомів були навіть заарештовані. Поки перевірили, що й до чого, а в народі вже слава недобра пішла. Робота, як бачите, чиста.— І він, вдоволено посміхаючись, забарабанив пальцями по столу.— Особливо добре попрацював я в тридцять сьомому році. Багатьох я тоді, так би мовити, змістив з посад. Я їх, як павучок, знаєте, як павучок, обплутував павутинням.— Раптом він запитав: — А чому Семенченко не приїхав? — І його хитруваті й гострі очі спинились на Сабурові, який сидів перед ним у чорній бурці й кубанці. Той спокійно відповів:
— Семенченко вже не працює. Його зняли з роботи, а мене призначено на його місце.
— Доробився, значить? — І вдоволений комірник щиро й голосно засміявся. Його короткі, товсті пальці знову забарабанили по столу.— Я так і знав, що не вдержиться він довго на цій посаді. Нерозумний чоловік.
Сабуров також несподівано запитав у комірника:
— Чому твій брат утік?
— Брат?.. Чому втік мій брат? Він, очевидно, гадав, як і я, що ви — партизани. Мені, знаєте, нічого. Я — комірник, а брат мій — староста. Його забити можуть партизани, бо він чесно працює на німців. Мабуть, тому він і втік.— Комірник присунувся ближче і таємниче зашепотів: — Ви вже мали нагоду познайомитись із списком комуністів, який я передав до поліції? Мені тепер критися перед вами нема чого. Я — таємний агент поліції. А працювати мені зручно комірником. Знаєте, завжди з народом. Можна виявити настрої, думки. Ви мене розумієте?
—
— Цілком,— відповів "начальник поліції", і ця відповідь ще більше заохотила комірника.
— Я бачу, з такими людьми, як ви, панове, можна зробити все.
— Не ясно для мене,— сказав Сабуров,— як ви могли при Радянській владі так довго триматися і ніхто вас не викрив?
Комірник засміявся:
— Я маленька людина. Я не займав важливих посад. Я був на низовій, так би мовити, чорній роботі, бо так можна краще кусати. Мій батько був хазяїн. Земельку мав, худобу. Ну, його розкуркулили. Довелося мені втікати з рідних країв. Тут оце отаборився і роками мстився їм за себе і за батька. Я мав надію: рано чи пізно буде покладено цьому край.
— Ти говориш про Радянську владу?
— Іменно. Батько мій був хазяїном, і я б хазяїном жив. Я завжди ненавидів більшовиків, ненавидів Радянську владу.
Мордатий, з синім кінчиком носа, на якому примостилась бородавка, він був огидним. Кілька таких же бородавок тулилось на його одутлуватих щоках, зараз почервонілих від люті. Сутулуватий, з товстими бабськими ногами, вій стояв біля столу, мов корчастий пеньок. Очі його виблискували недобрими вогниками і злістю:
— Сказати правду, панове, мало хто нам допомагає. Поліція у нас, пробачте, боягузлива. Є тут два комуністи, ходять па зв'язок до партизанів, і ніхто їх іще не прибрав до рук.
— Ось я тебе старостою призначу. Твій брат не годиться, а ти — енергійний, ти наведеш порядок, який нам потрібно.
Така раптова й несподівана пропозиція викликала зніяковілість у комірника:
— Пане начальник поліції, я, признаюсь вам щиро, теж не дуже хоробрий... Коли хочете, навіть боягуз. Навіщо старостою? Я працюватиму, як і досі, буду братові допомагати.
— Ні, ти будеш старостою.
— Мені б не хотілось. Хай люди знають, що мене призначали на таку посаду, а я відмовився. Розумієте? Довір'я мені буде більше. Ну, а старосту, якщо мій брат не годиться, я підшукаю достойного. Ясно? А я сам буду, як і зараз, робити таємно, тихою сапою. Я ж не один. Є в мене помічники: жінка така, Фросина,— теж таємний агент. Зараз її в слободі нема, поїхала в Середипу-Буду повідомити про партизанів. Потім допомагає мені ще один хлопчина... Признаюся вам, важко людей підходящих знайти. На все село оце двоє розшукав, і більше нема. Хоч убийся — нема!
— А місцева поліція є?
— Є.
— Давай її сюди!
— Правда, поліцаїв у нас всього... двоє. Зараз я їх покличу. 509
Комірник вийшов, але скоро повернувся, привівши з собою одного поліцая.