Бурятинський. А Сундук Сундуклейович де ж твій?
Даша. Його ще там, на місці, відпустили.
Бурятинський. Мабуть, хабарями відкупився?
Даша. Самій довелося за нього просити... Бо як заскімлив, як підняв лемент! "Це ти все наробила, через тебе й мене в тюрму тягнуть!" Оце ще, думаю, й там вік мене, як шашіль, точитиме... "Панове,— кажу,— відпустіть ви його, бога ради, хіба ж не бачите — це ж макуха, а не чоловік. Невже ви думаєте, що я могла йому душу відкрити?" Подивились вони на нього й тримати не стали. Бідолаха так зрадів, що як ухопив того сидора з харчами та як рвоне...
Маруся. Про сидора не забув?
Даша. Ще б пак! Як вхопив та як урізав від машини — тільки смуга лягла. Ні разу й не оглянувся, навіть попрощатись зі мною забув. (Крізь гіркий сміх). А як-не-як все ж таки наречена, га? Попрощатись усе б таки мусив?
Бурятинський. Ото кавалер!
Даша. Тепер мені, Андрійку, нічого не залшпається, як тільки тебе в кавалери взяти. (Жартома обіймає зовсім малого проти неї Андрійка).
З кутка, де лежать пов'язані, поволі наростає пісня, тужлива, невільницька. Ось уже могутній її розлив заповнює камеру...
В цей момент двері широко відчиняються і на порозі з'являється Моргуненко. За ним до камери входять префект Ромулюс і шеф поліції Щербак.
Ніхто з арештованих не сподівався, видно, бачити Моргуненка тут, тому всі одразу повставали, потяглися вперед, оточили свого вчителя. Він стоїть, усміхається до всіх, наче в класі перед початком уроку. Бачить перед собою Вайсмана, Полю, Бурятинського, Дашу, батьків — Гречаного і Бєлічкова, Азізова і Замуріна... Малих зв'язківців угорі.
Щербак (киваючи арештованим на Моргуненка). Ось він, ваш призвідця... Довго ж ми за ним охотились! Тепер він наш... Це йому дякуйте, що сюди попали. Це він увів вас в оману! Він вас усіх збаламутив!.. (До передніх арештованих). Ну, чого ж ви стоїте? Бийте його!
Ніхто не рухається.
Щербак. Ну, чого ж ви? Якби не він — гуляти б вам оце на волі... Він вас погубив! Бийте його! Плюйте на нього!
Знову мовчанка. Потім з глибини натовпу чується дівочий голос:
— Цього ми не можемо... Це наш вчитель.
Щербак. Вчитель! Бандюга він тепер, а не вчитель! Стільки молодих жизнів погубив, а ви його жалієте? Бийте, кажу! Хто перший ударить — тому воля. Хто не спасує, того ось пан префект сьогодні ж на волю випу-ска!
Всі переводять погляди на префекта. Префект. Так, випускаю.
Щербак. Ну? (До найміцніших хлопців). Такі козарлюги— і бояться... Воля ж, воля вам обіцяна! Ну, хто перший?
Вайсман. А це точно, що... волю даєте?
Префект і Щербак (в один голос). Точно, точно!
Вайсман (до Щербака). Тоді розв'язуй... Щербак (обрадувано). Одразу видно козака! Всі, затамувавши подих, стежать, як Щербак похапцем розв'язує Вайсманові руки. Коли розв'язав. Вай-сман, не поспішаючи, робить кілька простих рухів, щоб розігнати кров: туго зав'язані перед тим руки йому позатікали. Щербак нетерпляче жде. І ось, нарешті, Вайсман, відсторонивши передніх, розмахнувся із-за плеча і щосили б'є... Щербака: — На тобі, гад!
Від дужого юнацького удару Щербак вилітає за двері. За ним, короткозоро ловлячи на порозі сторчаки, визадкував у коридор і префект Ромулюс.
Наступного дня вранці в кабінеті Ромулюса, йде інструктаж. Перед роздратованим префектом заціпеніли групою локотенент Анушку, ад'ютант префекта і ще кілька жандармських офіцерів.
Префект. Ганьба і ганьба, панове. Допустити, щоб якісь сільські дівчиська кинули нам виклик, збудора-жили всю округу! Повторюю — це ганьба. Поїзди летять під укіс, повсюдно проти нас ведуть пропаганду, ночами з нечуваним зухвальством нападають на наші пости... А ми? Ми хляпаємо вухами, а потім, звісно, нам тільки й залишається, що в негліжованому вигляді робити нічні перебіги від своїх блок-постів до Голти...
Анушку. Пане префекте, дозвольте...
Префект. Не дозволю! Нічого не дозволю! Годі! Всю префектуру перетворити в клекочучий кратер вулкана! Озброєні іржавою зброєю діти кидають виклик жандармському легіонові... Більше я не бажаю покривати ваше нехлюйство, діставати за нього гучні ляпаси з Бухареста!
При цих словах офіцери здивовано переглядаються.
Префект (помітивши їхній подив). Так, так, з Бухареста! Чи ви гадаєте, що там нічого не знають про юних ваших розбійників?
Анушку. Але ж ми їх викрили... г П р е ф е к т. Цього мало. Ми їх можемо розстріляти— цього теж буде мало. Від нас вимагають іншого. Злочинці мусять публічно зректися своїх злочинів і своїх переконань... Чуєте?
Ад'ютант. Так точно!
Префект. Якщо ми цього від них не доможемось — там, в Бухаресті, це розцінюватимуть як нашу поразку, як крах всієї нашої виховної діяльності в Трансністрії, як доказ, зрештою, того, що місцева молодь зосталась глухою до нас, до самої ідеї руму-нізму.
Один з офіцерів. Головне було їх виловити, а все інше — це вже дрібниці.
Префект. Не думаю. Виховані колгоспним режимом, ці юні фанатики поки що не виказують ніякого бажання відступитися від своїх переконань і таврувати своїх ватажків... Зломити їхній дух буде нелегко. Сьогодні з Овідіополя на допомогу нам прибудуть кілька досвідчених офіцерів СС. Разом з ними, я сподіваюсь, ми досягнемо поставленої мети. Зрозуміло, що всі засоби для цього вважаються дозволеними... Отже, дійте.
Офіцери, виструнчившись, беруть під козирки.
Камера тортур. На столі посеред камери лежить непритомний після катувань Моргуненко. Його одли-вають водою. Опритомнівши, він бачить над собою худе, зле обличчя офіцера-гестапівця. За гестапівцем, чекаючи, стоять кілька чинів румунської жандармерії.
Гестапівець (до Моргу ненка). Востаннє тобі раджу: проси пощади...
Моргуненко (кволим, поступово міцніючим голосом). Пощади? На своїй... на рідній своїй землі? (Усміхнувся). Нема логіки...
Знову з усіх боків на нього посипались удари...
Стіна в тій же камері. Чорне залізне крюччя, позабиване аж під стелею. Викручуючи юнакам руки, кати у ряд підвішують на крюках одного за одним — Вай-смана, Кравця, Клименюка, Бєлічкова, Бурятинського... Звертаються по черзі до кожного:
— Кайся!
У відповідь чують від кожного:
— Ні! Ні! Ні!
Коли черга підходить до Бурятинського, хлопець у відповідь показує катам язика.