От Михайлик сидить і будує хатку з пісочку. Помочить його, потім поставить ніжку, і хатка готова. Коло хатки він садить садочок. Оце вишні, це груші, це ягоди, а ото он яблуня.
Хороша яблуня. На ній яблука, як кулачок, спілі та добрі, що й на базарі нема таких. Михайлик мріє, і йому здається, що він і справді має гарний сад. А що вже ягід різних у ньому, що й дівати нема куди. Тоді він закликає всіх хлопців, Сенька, Стьопку, садовить їх та й дарує їм найкращі яблука.
Сидить, грається, мріє хлопчик. Аж ось із-за рогу вистрибує Сенько й Стьопка. Гукають до нього. Вони чорні й загорілі, лише очі блищать з-під не в міру великих батьківських капелюхів.
— Ей, Михайлику, хочеш у ліс кажанів драти? Михайлик схоплюється.
— Кажанів драти, та й по кислиці разом...— додає Стьопка й високо махає в повітрі торбиною — ніби вона й справді з кажанами та з кислицями.
Михайлик озирається — чи не видно де бабусі, переконавшись, що її немає, схоплюється, деякий час тупцюється по своїх хатках та садочках, приказуючи: "Хто робив, той і теря". І потім — за хлопцями.
Перебігши "трюхачка" через міст, вони "навскач" переплигують через поруччя, далі через рівчаки — і в ліс.
Запахло травою й листом. Михайлик мало коли бачив ліс — більше здалеку дивився на нього, і тому тепер він і землі під собою не чує від радощів. Бігає, стрибає, зриває лопуцьки, гризе, випльовує, знову біжить і, побачивши будь-яку квітку, сміється щасливим дитячим сміхом.
Ліс чимдалі густішає. Праворуч і ліворуч великі дерева — дуби й берези, а де-не-де трусить листом боязка осика. Хлопці, йдучи, оповідають Михайликові казку, що на осиці колись давно-давно розбійники та пани різні повісили лицаря-розбій-ника. Всі дерева відмовились, не схотіли, щоб на них вішали таку славну людину, лише осика простягла свої віти, сказавши: "Тут вішайте — одним дурнем менше на світі буде". Та глянув на неї той лицар і сказав: "Нехай ти будеш проклятою межи людьми". Прокляв її, і вона з того часу й тремтить.
Михайлик:
— І повіси.ли вони того розбійника?
— І повісили...
— А нащо ж вони його повісили? — запитує знову Михайлик.
— Бо не любив він панів та розбійників різних. Як побачить пана, забере в нього все та й віддасть бідним. Та ще й учив тих бідних, щоб вони й самі так робили, щоб геть-чисто в панів забрали собі все, тоді,— каже,— не буде ні бідних, ні багатих.
Михайлик задумався. Та не встигли вони ще й трьох кроків пройти, як почули в кущах гамір, якесь квакання. Сенько зупинився і, виламавши добру лозину, кинувся туди. За ним Стьопка, і вже за Стьопкою й Михайлик.
— Ото диво! — закричав Сенько. Михайлик глянув, та аж обімлів. Якась довга-довга звірина схопила в рот жабу та й не проковтне ніяк. Михайлик уже хотів було з переляку тікати — та його зупинив Сенько.
— Стривай,— каже,— то вуж жабу спіймав.
Стали хлопці та й дивляться, а вуж, побачивши їх, навтікача. Чудно так повзе — хвостом, як батогом, б'є. А голови й не підійме. Сенько вже хотів був лозиною підігнати його, та не встиг.
Зашуміло в кущах, і звідти вибігло якесь звірятко — довгасте та гнучке. Вибігло, повело головою, понюхало, пригорнулося, як кошеня, а потім враз випросталося, і не встиг Михайлик ще запитати в Сенька, що то за звірятко, як воно вже насіло на вужа. Вчепилося зубами коло головки та так, як ножицями, й ріже. А вуж в'ється.
— Ага, піймався! — прошепотів Стьопка.— Ото тобі щоб не їв живцем жаб! — Повернулись і пішли хлопці назад.
— Що то? — аж тепер запитався Михайлик.
— Ласочка,— відповів Сенько.— Хіба не бачив? У млині їх багато.
— Які недобрі,— каже Михайлик,— звірі: одне одного їдять. Хіба їм їсти нічого?
— Подужає от і їсть. Хто кого подужає, той того й їсть,— промовив Сенько.— А побачила б ото ласочку шуліка — тільки шерсть посипалася б...
— Що, з'їла б?
— А то, думаєш, подивилася б. Ого! — Сенько поправив кашкета й свиснув.— Бачили ми не раз. А татко каже, що й люди людей їдять, так і п'ють кров, аж цмокають.
Михайликові стало страшно. Він ще ніколи не бачив, щоб люди людей їли та ще й кров пили. Він з острахом запитав:
— А ти бачив?
— Ні,— протягом відповів Сенько,— татко бачив.
— Отак, хто кого подужає — і їсть? — знову запитав Михайлик.
— Так і їдять — багачі...
Це вже було надто, Михайлик зовсім злякався і заплакав, кажучи:
— Я не хочу, щоб мене з'їли...
— Та кому ти там потрібен? — заспокоїв його Стьопка.— Багачі машинами їдять. То Сенько сміється, щоб налякати тебе. Ну, машина задушить кого, а люди кажуть, що хазяїн з'їв. Адже як розіб'єш ти чашку, кричить же на тебе твоя бабуся: з'їв уже сякий-такий! Так і тут...
Михайлик заспокоївся. Пройшли ще декілька стежок, і вій зовсім уже забув про всякі страховища.
Знову охопила його радість, і знову захотілося стрибати й бігати. Ліс такий славний, густий. Там десь над ним на небі сонце, а тут тінь, пахощі, квіти між кущами, пташки всілякі, що співають, виводять на всі голоси. Любо, хороше. Шумить лист верховіттям, і нема йому ні кінця ні краю.
Хлопці ідуть, а Михайлик біжить, метушиться.
— Та не кричи ти,— говорить йому Сенько,— а то, чого доброго, й лісничий почує.
Лісничого боїться Михайлик, він мовчки йде та хіба що нишком, щоб хлопці не побачили, квітку яку вирве.
Сорока — уїдливий птах. Оцю саму сороку-білобоку особливо, не любить Сенько та Стьопка.
Сорока — шкідник. І шкодить вона не лише тим, що хапає з подвір'я молодих курят. Тут справа інша: не встигнеш перескочити через рів, вдерти голову до хащі лісової — тут тобі зразу й сорока. Літає й скрекоче. Потім до неї ще прилетить одна або дві та й підіймуть таке, що тікай з лісу. Хлопці в ліс, і вони за ними. А почни відбиватися, палиці жбурлять, ще гірше.
Ну, а лісничий і має це за прикмету. Чого, мовляв, стрекочуть сороки? Хлопці, мабуть, деруть, лазять, обламують гілки. А цього не можна. Піймає на гарячому — і до батька: так і так, твій син лазив у лісі, шкоду робив, гілки обчухрував. Плати штраф... А потім. Ну, потім відомо що: тринчик або... Сенько й Стьопка знають це й тому, побачивши сороку, намагаються не звертати на себе її увагу, бо попереду чекає їх інша й важливіша справа — кажани й кислиці.