— Батіг, ломака, ляпас,— ось те все, що може з батрака зробити людину...— Так говорив він, і слова його ніколи не розходилися з ділом.
Потім він зістарів, зносився, як віл у ярмі. Далі мав взяти на плечі торбу, щоби, придавлений житніми мужицькими сухарями, сконати десь під чужим тином. Але з ласки старого пана, що любив у собі вбачати "іскру божу", його взято було в сад вартувати садовину. З ляпасами, батогом і ломакою йому довелось попрощатись з того часу, коли в своїх руках він одержав більш надійний засіб для виховання диких наймитів — панську рушницю, набиту їдкою, що палить тіло, біллю — сіллю.
Михайлик нарвав уже груш скільки хотів і роздивлявся, як би йому краще виплигнути на шлях.
— Е, ні, хлопче, того не буде,— бубонів під ніс дід, прикладаючи рушницю до плеча.— Подивлюсь, як ти заскавчиш, сучий виродок, як ти скрутишся, прокляте щеня. Вже одіб'ю охоту, ледащо, від чужих груш назавжди!..
Клацнув курок, заторохтів постріл, задзизчала сіль, і Михайлик, як груша, полетів з дерева. Садову тишу прорізав несамовитий дитячий крик. Все це скоїлося так швидко й раптово, що і Сенько, і Стьопка на якусь хвилину сторопіли. Вирячили очі й дивилися, як високий сторож підняв Михайлика і, як щеня, перекинув на шлях.
Біля річки Михайлика роздягли і ввели у воду: сіль швидше розтане і не буде так пекти. Михайлик плакав і кричав, не находячи для себе місця. Сіль роз'їдала тіло і шпигала тисячами найгостріших голок.
Добре було хоч те, що не весь набій поцілив у хлопця: червоніли від солі лише ноги й одне плече...
Пролетіло кілька років, швидко так вони пролетіли, що Михайлик і незчувся. Але як багато за цей час відбулося змін! Вже не бігали, як колись, хлопчики по лісу й над річкою, навіть про пригоди свої забули. Стьопка працював з батьком у кочегарці, ходив забруднений у вугілля, і обличчя його було таке серйозне й суворе, як у дорослого. Курив він уже одверто і не тертий соняшниковий лист, а справжній тютюн. Курив сам і частував знайомих робітників. Іноді навіть батька, коли в того не вистачало махорки. В таких випадках останній якось кумедно ходив із кутка в куток по кочегарці, лапав у кишенях і питав — чи нема в хого закурити або чи не завалялось де якоїсь цигарки. Тоді Стьопка кидав роботу, витирав об штани руки і ліз у кишеню.
— Та ведене є, тату, трішки; жартував з хлопцями, і хтось ї насипав...
— Ач, які! — завважав старий і смачно затягався восьмим номером запашної махорки...
Сенько потрапив на інший шлях — до панської контори в економії. Ще тоді, коли він так вдало примусив ключаря заорати носом у кущі, молодий пан запримітив його.
"З цього хлопця толк буде,— міркував він сам із собою,— тільки треба йому дати справжнє виховання". Можливо, що пан після того був і забув про Сеньку, але інша подія поновила в його пам'яті образ того баламута. Це сталося через два роки після відомих нам іменин панської доньки Лі. Пан об'їздив свій маєток і на галявині наткнувся на жорстокий бій між городянами й сільськими хлопчиками. Бійка пішла з нічого. Хтось із сільських хлопчиків гуккув: "Городяни-дуки поїли гадюки, а ми їм поможем ще й жабу положим..." Городяни образились, і зі свого боку хтось з них пустив шпильку, що, мовляв: "Незграбні селюки наварили кізяки".
Пан милувався з того, як хлопці без жалю лупцювали один одного, розбивали носи. Особливо ж йому, сподобався Сенько. Він сьогодні був маршалом городян. Йшов попереду з підбитим оком, подавав команду з таким виглядом, ніби під його орудою була не купка голодранців, а ціле відділення, а може, й армійська рота. Хлопчик був у цей момент безперечно гарний і владний.
Особливо припав до душі панові такий епізод. Хоч бій тривав уже давно, але до чиєїсь перемоги було ще далеко. Сили були рівні, і це бачили обидві сторони. Тоді з-посеред городян відокремився Сенько й загукав:
— Щоб не марнувати часу, давайте краще скінчимо справу одноборством!..
Пропозиція його мала, очевидно, рацію, бо війська зразу кинули бійку.
З городян наперед вийшов Сенько, від села — Микола Ченчик, хлопець у півтора рази вищий за Сенька. Розпочалась бійка. Микола мав здоровенні руки й міцні м'язи. З одного вдару він перекинув на землю Сенька й хотів ще й навалитись на нього. Цього йому не пощастило зробити. Сенько, як в'юн, схопився на ноги і з усієї сили стусонув Миколу саме в ту мить, коли той нахилився. Сеньків удар був сильним, та Микола не похитнувся. Він знову вдарив Сенька у груди, аж молоденькі кістки затріщали. Сенько ж не піддавався. Після кожного удару він знову і знову кидався на супротивника, поки нарешті сам не влучив Миколі у носа з таким успіхом, що той, як сніп, повалився на землю. Але це не була перемога. Сильний хлопець враз схопився і, як звір, кинувся на ворога. Лютість надала йому такої сили, що Секько, як м'яч, покотився на траву. Це ж і врятувало його, бо Микола, так легко збивши супротивника, сам полетів сторч головою, стративши рівновагу. Упав він дуже сильно і, головне, коліном на корінь, так що його довелось під-
ЕОДИТИ.
Так от у цій бійці панові сподобалась ота сміливість Сень-кова, його витриманість і відвага перед сильнішим супротивником.
До цього треба сказати, що пан на той час, укрутивши стару пані, жінчину матір, узявся сам керувати маєтком. Він був людиною нового часу, і йому до смерті гидко було дивитись ка ту постановку роботи в маєткові, яка не давала й третини тієї користі, що її можна було взяти з землі та її багатства. Старі пани жили колишнім життям і повсякчас озирались назад, на ту минувшину, коли можна було жити для свого задоволення, ке думаючи ні про векселі, ні про борги, що неприємно тяжіли над душею. Молодий пан хотів іншого. Він заздро дивився на оті латифундії, що вже гриміли машинами та заводами.
Тепер він дочекався свого, і йому потрібні були вправні люди до залізних машин. Армії селюків до його послуг прийдуть з першого поклику, та йому потрібні руки ще й командувачі. В таких прикметах, що їх мав Сенько, він вбачав те, що йому було потрібно. І Сенька було взято до контори. Тут, пройшовши під керівництвом пана потрібну школу, зможе згодом виявить все, що останньому потрібно... А останньому потрібно було дві речі — уміти слухатися й уміти в свою чергу командувати. Пак знав, що останнє є в Сенька, а перше треба було йому прищепити в панській школі.