Я дивлюся, а то медвідь коло мене перевернувся. Гадала погань, що то я його скалічив, і біг на мене. Але козак знав, що робить.
— Врубай гілля та накрий його, а завтра возом забереш собі,— каже.
А я думаю собі: ще сеї ночі заберу.
Замаїли ми вуйка та й ідемо понад Бистрець 'д горі. А сарнюк від води штрикає. А козак йому у саму грудницю: бевх! Сарнюк підштрик та й покотився на зелену траву.
— І його накрий,— каже.
Та лиш він це каже, а заяць скакіц через воду. А козак пушкою, гейби батогом, як трісне его в чоло!
— Підойми та й біля сарнюка поклади,— каже.
— Ану, даймося на млаковинку, там заяці на квасок виходять.
Підходимо збоку, а заяці не танцюють, ні. Міркую я, як ставати, але він ліпше знає. Кладе мене до першого стрілу, а сам стає на мисливській прогалині, на заячій дорозі! Чую, як лист паде. Гепнув я у отару, а заяці йому під рушницю, а він лиш: бевх та бевх!..
Буду я мати, що збирати. Та ще звір тепла, а, орел вже вгорі кружляє — назирає. Ех, як не стрілить козак вгору і дивися: орла як би рукою зосягнув. Надслухаю, а орел замовк. Я глип угору, а орел бебевх на дубину, а з дубини навперед мене.
Як ти орла зосягнув у небесах, то ти маєш бути стрілець-напередовець.
А він бере орла напротив себе і говорить, як до чоловіка:
— Було, орле, козакові не довіряти, було свою орлицю на скелі крильми накривати!
"Оце має бути своїй ґаздині вірний-превірний ґазда",— гадаю собі.
А він заяця на плечі та й смієся:
— Цего,— каже,— понесу Захарині, а орла молодій дівчині.
І справивси до Захарини, а я кинувся сам звір збирати. Зробиласи мигла — треба вночі кованим возом два рази обертати.
Аби козакова ручка святилася, аби йому легонько ходи-лося, аби його ніколи головка не зболіла!
Так я йому сприяю, а ніч за очі хап. Повертаю я у ділок за кіньми та й навертаю 'д хаті. Дивлюся, а в хаті ніч, світла даст біг. Кличу я свою ґаздиню, кличу доньку, а хата мовчить. Я в двері, а з комори виходить моя ґаздиня та й мені долоню на губи. "Тихо,— шепче,— козак коло хати!" — "Аде ж він?" — питаю.— "Кінь у стайні, а він, либонь, у селі". Це добре, гадаю собі, що челядь пужлива, най боїтся. "А ви вечеряли?" — питаю.
— Ми хлиснули по лижці молока та й поховалися про всяке.
— Та де будете спати?
— У коморі під замком.
— Спіть здорові, а я їду у ліс возом.
— Та тепер, коли козак коло хати?
— Він у Захарини набуваєся, то дома буде хиріти, лиш ви обі лягайте!
— Най від нас щезає!
"Про мене",— собі думаю та й коні запрягаю.
— Ночюй миром, Гафійко-душко!
— Гости миром, Петрику любий! Та й гайда за стрілецькою марфою. А пес мені на груди, не просится, ні!
— Ходи, опришку,— кажу,— меш вуйка сокотити. Ґаздині з дітьми та богом у кліті ночувати, а ґазді лісами
ляшувати.
То направці лиш три перестріли на Бистрець, а возом їхати навкруги, то улицями, то потоком, то май-май забавніше. Заки я марфу позбирав, заки вуйка розгорнув і шкіру здоймив, то й нічка пробігла.
Світає днинка лісами, а я вертаю у село.
Лиш хочу я Захарину минути, а вона коні за зубела та й 'д мені:
— Як ночували, Петрику?
— Миром, Захаринко,— кажу.
— А відки пан біг провадить?
— З млина,— кажу.
— А дома миром?
— Миром,— кажу.
— А ви, Петрику, знаєте, що сеї ночі козаки зцуріка-лися долів?
— Та неволя їх знає.
— То маєте це знати!
— Тепер буду знати.
— Віді, не все мете знати!
— Таже то, що чую!
— Гай-гай! — каже.
А мене щось текло. Зарвав я кіньми та й прилітаю 'д хаті.
— Гафіе, гив, а виходи з кліті!
— Анничько, гив, поможи дєдеві фіру розборсати! Тихо, як у печері.
Йду я до комори, а двері не замкнені. Я всередину, а тут на лудинню спить Василько й Калинка, а ґаздині та й Анничь-ки даст біг! Ій-га! Це вже щось буде. Гадки б'ють голову, як гаджюги. Пек йому осина, де жінка й донька попропадали? Може, досвіта маржинку напоюють? Ей де! Може, пішли трави коровам до придою. Ой ні! Може, пішли під фігуру оченаші заговорити за тото, що неприятіль уступився? Ага, уночі зостраху утекли до свахи? Ану, я зараз відознаю. Ви-хожу на цісарську дорогу, а війт на мості.
— Ти повдовів, саняку Петре?..
— Ага,— кажу,— десь ця пішла з доньков, віді, до мами!
— А що ми даш, що не до мами?
— Та куда ж би інде?
— Либонь їм, братчіку, на Кути доріженька, на Кути!
— Ей спасуєте, війточку!
— Ба що ми даш?
— Кажіть, війточку, а "дєковать" буде.
— То аби-с знав, що твоя Гафія та й твоя Анничька поїхали долів з козаком чорним!
— Хто аби так здоров, війте?
— Аби я так здоров,— каже війт.
— А вам хто це казав?
— Мої очі мені казали: Гафія сиділа ззаду, а Анничька спереду, а козак всередині.
— Моя Гафія та й моя Анничька?
— Твоя Гафія та й твоя Анничька!
— Мньоця, і сина, і духа світого!
— Хоть і ще раз хрестися!..
Ну, міркуйте собі, добрі люди, що то є: Коза к!..