Парадокс

Сторінка 5 з 6

Володимир Короленко

— Прочитай,— сказав, посміхаючись, батько.

Я глянув на батька, потім на матір, на обличчі якої виднілося трохи тривожне співчуття, і механічно вимовив таку фразу:

— "Людина створена для щастя, як птах для польоту"...

Я не одразу зрозумів значення афоризму і тільки з вдячного погляду, який мати кинула на феномена, зрозумів, що все кінчилось для нас благополучно. І відразу ж знову пролунав ще різкіший, ніж до того, голос феномена:

— Обійди!

Довговусий граціозно вклонявся і підставляв капелюх. Цього разу, я певний, більше за всіх дала моя мати. Уляницький емансипувався і тільки велично повів рукою, показуючи, що він і без того надто великодушний. Останнім кинув монету в капелюх мій батько.

— Добре сказано,— засміявся він при цьому,— тільки, здається, це скоріше парадокс, аніж повчальний афоризм, який ви нам обіцяли.

— Щаслива думка,— насмішкувато підхопив феномен.— Це афоризм, але й парадокс одночасно. Афоризм сам по собі, парадокс в устах феномена... Ха-ха! Це правда... Феномен теж людина, і він менш за все створений для польоту...

Він зупинився, в очах його майнуло щось дивне,— вони немовби затуманились...

— І для щастя теж...— додав він тихіше, ніби про себе. Але одразу ж погляд його блиснув знову холодним одвертим цинізмом.

— Га! — сказав він голосно, звертаючись до довговусого.— Робити нічого, Матвію, обійди шановну публіку ще раз.

Довговусий, який встиг уже надіти свого капелюха і вважав, мабуть, виставу закінченою, знову зам'явся. Мабуть, не дивлячись на дуже пом'яту постать і фізіономію, що не викликала ні симпатії, ні поваги, в цій людині зберігалася частка соромливості. Він нерішуче дивився на феномена.

— Ти дурний! —сказав той різко.— Ми одержали з шановних панів за афоризм, а тут виявився ще парадокс... Треба одержати й за парадокс... За парадокс, шановні панове!.. За парадокс бідному шляхтичеві-феномену, який годує ногами численну родину...

Капелюх обійшов ще раз по ганку і по подвір'ї, яке на цей час сповнилося публікою мало не з усього провулка.

IV

Після обіду я стояв на ганку, коли до мене підійшов брат.

— Знаєш що,— сказав він,— цей... феномен... ще тут.

— Де?

— У людській. Мама покликала їх обох обідати... І довговусий теж. Він його годує з ложки.

У цю саме хвилину з-за рогу нашого будинку з'явилася худорлява й довга постать довговусого. Він ішов, нахилившись, з руками позаду, і тягнув за собою візок, у якому сидів феномен, підібравши ноги. Проїжджаючи повз флігельок, де жив військовий лікар, він серйозно вклонився у напрямі до вікна, з якого попихкував часом синій димок лікарської люльки, і сказав довговусому: "Ну, ну, швидше!" Біля низьких вікон Уляницького, завішених і заставлених геранню, він раптом заворушився й крикнув:

— До побачення, благодійнику... Я знаю минуле, теперішнє і майбутнє, як п'ять пальців моєї правої руки... якої у мене, проте, немає... ха-ха! Якої у мене немає, шановний мій благодійнику... Але це не заважає мені знати минуле, теперішнє і майбутнє!

Потім візок викотився за ворота...

Ніби змовившись, ми з братом бігом обігнули флігель і вийшли на невеликий задній дворик за будинками. Провулок, обігнувши великий будинок, підходив до цього місця, і ми могли тут іще раз побачити феномена. Дійсно, через півхвилини в провулку з'явилася довгов'яза постать, що тягла візок. Феномен сидів, опустившись. Обличчя в нього здавалося втомленим, але було тепер простішим, буденнішим і приємнішим.

З другого боку, назустріч, у провулок ввійшов старий жебрак з дівчинкою років восьми. Довговусий кинув на жебрака погляд, у якому на мить відбилося занепокоєння, але одразу ж він набрав безтурботного вигляду, став недбало дивитись по верхах і навіть якось недоречно й фальшиво затягнув півголосом пісню. Феномен спостерігав усі ці наївні еволюції товариша, і очі його іскрились саркастичною посмішкою.

— Матвію! — окликнув він, але так тихо, що довговусий тільки наддав ходи.

— Матвію!

Довговусий спинився, глянув на феномена і якось благально мовив:

— А! Їй-богу, глупство!..

— Діставай,— коротко сказав феномен

— Ну!

— Діставай!

— Ну-у? — зовсім жалібно протягнув довговусий, проте поліз до кишені.

— Не там,— сказав холодно феномен.— Сороковець лікаря у тебе в правій кишені... Дідусю, зажди хвилину.

Жебрак зупинився, зняв капелюх і втупився в нього своїми вицвілими очима. Довговусий, з виглядом людини, смертельно ображеної, дістав срібну монету і кинув у капелюх старого.

— Диявол вас тут носить, дармоїдів,— пробурмотів він, беручись знову за дишло. Жебрак кланявся, тримаючи капелюха в обох руках. Феномен зареготав, відкинувши голову назад... Візок рушив провулком, наближаючись до нас.

— А ти сьогодні в доброму гуморі,— похмуро і в'їдливо сказав довговусий.

— А що? — з цікавістю сказав феномен.

— Так... пишеш приємні афоризми і роздаєш голодранцям по сороковцю... Який, подумають люди, щасливець!

Феномен зареготав своїм різким сміхом, від якого в мене щось пішло поза спиною, і потім сказав:

— Ха! Треба собі дозволити іноді... притому нічого не втратили... Ти бачиш, і приємні афоризми іноді роблять збір. У тебе дві руки, але твоя голова нічого не варта, бідний Матвій!.. Людина створена для щастя, тільки щастя не завжди створене для неї. Зрозумів? У людей бувають і голови, і руки. Тільки мені забули приклеїти руки, а тобі помилково поставили на плечі порожній гарбуз... Ха! Це неприємно для нас, проте не змінює загального правила...

Під кінець цієї розмови неприємні ноти в голосі феномена зникли, і на обличчі з'явився той самий вираз, з яким він писав для мене афоризм. Але в цю хвилину візок порівнявся з тим місцем, де ми стояли з братом, тримаючись руками за балясини палісадника і уткнувши обличчя в просвіти. Помітивши нас, феномен знов зареготав неприємним сміхом.

— А! лоботряси! Прийшли ще раз поглянути на феномена безплатно? Ось я вас тут! У мене є такі ж племінники, я годую і січу їх ногами... Чи не хочете спробувати? Це дуже цікаво. Ха-ха-ха! Ну, бог з вами, не займу... Людина створена для щастя. Афоризм і парадокс разом, за подвійну плату... Кланяйтесь лікареві від феномена і скажіть, що людині треба годуватися не тим, так іншим, а це важко, коли природа забула приклеїти руки до плечей... А в мене е племінники, справжні, з руками... Ну, прощавайте і пам'ятайте: людина створена для щастя...