Однак з того часу, як братові спала оригінальна думка вирізати криві й вузлуваті гілки тополі, нав'язати на них білі нитки, почепити мідні гачки й спробувати запустити вудочки у таємну глибінь величезної бадді, що стояла в кутку дворика, для нас на цілий тиждень померкли всі принади золотої карети. По-перше, ми сідали обидва в найдивовижніших позах, на верхній перекладині палісадника, який кутом охоплював баддю і на якому ми спочатку обламали верхівки балясин. По-друге, над нами гойдалося сріблясто-зелене шатро тополі, яке переповнювало навколишнє повітря зеленуватими тінями і блукаючими сонячними плямами. По-третє, від бадді йшов якийсь особливий запах, властивий загнилій воді, в якій уже завелось своє особливе життя, у вигляді безлічі якихось дивних істот, схожих на пуголовки, тільки значно менших... Як це не дивно, але запах цей здавався нам, по суті, приємним і додавав, з свого боку, чогось до принад цього кутка над баддею...
У той час, як ми сиділи цілими годинами на паркані, вдивляючись у зеленувату воду, з глибини бадді раз у раз підіймалися зграйками ці дивні істоти, що нагадували собою гнучкі мідні булавки, голівки яких так тихо ворушили поверхню води, в той час як хвостики звивалися під ними, наче крихітні змійки. Це був цілий особливий маленький світ, у цьому зеленому затінку, і, якщо сказати правду, у нас не було цілковитої упевненості в тому, що в одну прекрасну мить поплавець нашої вудочки не здригнеться, не піде на дно, і що після цього хто-небудь з нас не витягне на гачку сріблясту, тріпотливу живу рибку. Розуміється, міркуючи тверезо, ми не могли б не прийти до висновку, що подія ця виходить за межі можливого. Але ми зовсім не міркували тверезо в ті хвилини, а просто сиділи на паркані, над баддею, під зеленим шатром, що колихалося й шепотіло, у сусідстві з чудесною каретою, серед зеленуватих тіней, в атмосфері напівсну і напівказки...
До того ж ми не мали тоді ані найменшого поняття про призначення життя...
II
Одного разу, коли ми сиділи отак, поринувши в споглядання нерухомих поплавців, з очима, прикутими до зеленої глибини бадді,— з дійсного світу, тобто з боку нашого будинку, проник у наш фантастичний куточок неприємний і різкий голос лакея Павла. Він, очевидно, наближався до нас і гукав:
— Паничі, паничі, ге-ей! Ідіть-бо до покоюі
"Іти до покою",— означало йти до кімнат, що нас цього разу трохи спантеличило. По-перше, чому це просто "до покою", а не на обід, який цього дня, дійсно, мав відбутися раніше звичайного, тому що батько не їхав на службу. По-друге, чому кличе саме Павло, якого посилав лише батько в екстрених випадках,— тоді як звичайно від імені матері кликала нас служниця Килимка. По-третє, все це було нам дуже неприємне, немовби саме цей несвоєчасний заклик повинен сполохати чарівну рибу, яка саме в цю хвилину, здавалося, вже пливе в невидимій глибині до наших вудочок. Нарешті Павло взагалі був людиною занадто тверезою, почасти навіть насмішкуватою, і його надміру серйозні зауваження зруйнували не одну нашу ілюзію.
Через півхвилини цей Павло стояв, трохи навіть здивований, на нашому дворику і дивився на нас, дуже сконфужених, своїми серйозно-витріщеними і трохи дурнуватими очима. Ми лишалися в тих самих позах, але це тільки тому, що нам було надто соромно, та й ніколи вже приховувати від нього свій спосіб дій. Власне кажучи, з першої хвилини появи цієї постаті в нашому світі,— ми обидва відчули з особливою ясністю, що наше заняття здається Павлові дуже безглуздим, що рибу в баддях ніхто не ловить, що в руках у нас навіть і не вудочки, а звичайні гілки тополі, з мідними булавками, і що перед нами тільки стара баддя з гнилою водою.
— Е? — протягнув Павло, отямлюючись від першого здивування.— А що се ви робите?
— Так...— відповів брат похмуро.
Павло взяв з моїх рук вудочку, оглянув її і сказав:
— Хіба ж це вудлище? Вудлища треба робити з ліщини.
Потім помацав нитку і сказав, що тут потрібен кінський волос, та його ще треба сплести вміючи; потім звернув увагу на булавочні гачки й пояснив, що з такого гачка, без зазублини, навіть і в ставку риба тільки сміється. Стягне черв'яка і втече. Нарешті, підійшовши до бадді, він труснув її злегка своєю сильною рукою. Незмірна глибина нашої зеленої безодні колихнулась, покаламутніла, фантастичні істоти жалібно заметались і зникли, немовби усвідомлюючи, що їхній світ хитається в самих підвалинах. Показалася частина дна,— прості дошки, на яких налипла якась зелена твань,— а знизу піднялись бульбашки і сильний запах, який на цей раз і нам здався вже не дуже приємним.
— Смердить,— сказав Павло презирливо.— От, ідіть до покою, пан кличе.
— Чого?
— Ідіть, то й побачите.
Я й досі дуже ясно пам'ятаю цю хвилину зіткнення наших ілюзій з тверезою дійсністю в особі Павла. Ми почували себе цілковитими дурнями, і нам було соромно лишатися наверху паркана, в позах рибалок, але соромно також і злазити під серйозним поглядом Павла. Проте робити було нічого. Ми злізли з паркана, кинувши вудочки абияк, і тихо пішли додому. Павло ще раз оглянув вудочки, помацав пальцями розмоклі нитки, повів носом коло бадді, в якій вода все ще продовжувала бродити й пускати бульбашки, і, на довершення всього, штовхнув ногою старий кузов. Кузов якось жалібно й безпомічно крякнув, ворухнувся, і ще одна дошка вивалилась з нього в купу сміття...
Такі були обставини, що передували тій хвилині, коли нашій юній увазі запропоновано було афоризм про призначення життя і про те, для чого, власне, створена людина...
III
Біля ганку нашої квартири, на вимощеному дворі, юрмився гурт людей. На нашому дворі було аж три будинки, один великий і два флігелі. У кожному жила окрема сім'я, з відповідною кількістю челяді та слуг, не рахуючи іде одиноких пожильців, подібних до старого холостяка пана Уляницького, який наймав дві кімнати у підвальному приміщенні великого будинку. Тепер майже все це населення висипало на подвір'я і стояло просто на осонні, біля нашого ганку. Ми злякано перезирнулися з братом, розшукуючи в своєму минулому якийсь проступок, що підлягав би такому гучному і прилюдному розгляду. Проте батько, що сидів на верхніх східцях, серед привілейованої публіки, як видно, був у найблагодушнішому настрої. Поряд з батьком звивався струмок синього диму, що означало, що тут же був і полковник Дударєв, військовий лікар. Немолодий, схильний до повноти, дуже мовчазний, він користувався серед мешканців репутацією людини надзвичайно вченої, а його мовчазність і безкорисливість здобули йому загальну повагу, до якої приєднувалась частка страху, як до явища, для середнього обивателя не зовсім зрозумілого... Іноді, серед інших фантазій, ми любили уявляти себе лікарем Дударєвим, і якщо я помічав, що брат сидить на ганку або на лавці, з вишневою паличкою в зубах, повільно роздуває щоки і тихо випускає уявлюваний дим,— я знав, що його не слід тривожити. Крім вишневої палички, треба було ще якось особливо наморщити лоба, від чого очі самі собою трохи тьмяніли, ставали задумливі й ніби сумні. А потім уже можна було сидіти проти сонця, затягуватись уявлюваним димом з вишневої гілки й думати щось таке особливе, що, мабуть, думав про себе добрий і розумний лікар, який мовчки подавав допомогу хворим і мовчки сидів з люлькою у вільний час. Які це, власне, були думки, сказати важко; перш за все вони були важливі й печальні, а потім, мабуть, все-таки досить приємні, судячи з того, що їм можна було віддаватись подовгу...