Лейсі з Беном сіли разом, а Радар умостився ззаду, бо вони граються у "Я виявив", коли дозволено виявляти тільки те, чого фізично побачити неможливо.
— Я виявив дещо трагічно класне, — починає Радар.
— Як Бен усміхається тільки правим кутиком рота? — припускає Лейсі.
— Ні,— відповідає Радар, — до того ж навіщо ці сентименти? Бр-р-р.
— Ти виявив, що у вас під мантіями нічого немає, а тепер в такому вигляді доводиться їхати в Нью-Йорк, і всі інші водії думають, що ви в сукнях?
— Ні,— каже Радар, — це просто трагічно, але не класно.
— Нічого, — посміхається Лейсі,— з часом ви полюбите сукні. Вітерець приємно задуває…
— О, я знаю! — вигукую я. — Ти виявив, що в нас попереду двадцятичотирьохгодинна мандрівка в мінівені. Це класно, адже мандрівка — це завжди класно; а трагічно, бо ми спалимо стільки бензину, що це знищить нашу планету.
Радар знову каже, що я не вгадав, тож гра триває. Я жену на сімдесяти двох, молячись, щоб мені не виписали штрафу, і граю з ними в цю метафізичну версію "Я виявив". Трагічним і класним виявляється те, що ми не змогли з'явитися на врученні у взятих напрокат мантіях, під якими нічого немає. Я пролітаю повз поліцейське авто, що стоїть на розділовій смузі, засіяній травою. Обіруч міцно хапаюся за кермо, не сумніваючись у тому, що за нами зараз помчать і змусять зупинитися. Але ніхто не женеться. Може, розуміючи, що я перевищую швидкість тільки тому, що мушу.
ГОДИНА ТРЕТЯ
Бен знову сидить на передньому сидінні біля мене. Я досі за кермом. Нам усім хочеться їсти. Лейсі роздає кожному по жуйці, але це мало допомагає. Тоді Лейсі складає величезний список усього, що треба буде купити на заправці під час першої зупинки. Я сподіваюся, що там буде велика заправка і ми випатраємо її всю.
Бен дриґає ногами.
— Може, годі?
— Мені вже три години як треба відлити.
— Ти казав, пам'ятаю.
— У мене вже до ребер піднялося, — пояснює він, — я переповнений. Братан, зараз моє тіло на сімдесят відсотків складається з сечі.
— Ага, — кажу я з насилу помітною усмішкою. Так, мені смішно, але я дуже стомився.
— Боюся, якщо заплачу, і з очей поллється сеча.
Це мене добиває, і я регочу.
Коли я дивлюся на Бена за кілька хвилин, він сидить, учепившись за промежину і зім'явши тканину мантії.
— Що таке? — запитую я.
— Старий, мені треба відлити. Я вже змушений затискати шланг, — він обертається назад. — Радаре, скоро там?
— Щоб не робити більш як чотири зупинки, треба проїхати щонайменше ще сто сорок три милі; якщо К. вдасться не зменшувати швидкості, це буде приблизно за годину п'ятдесят вісім з половиною хвилин.
— Я не зменшую! — кричу я. Ми на північ од Джексонвіля, під'їжджаємо до Джорджії.
— Радаре, я стільки не витримаю. Знайди мені, у що можна посцяти.
Ми вибухаємо хором: НІ! Тільки не це. Будь мужчиною, тримайся. Тримайся, як леді вікторіанської епохи тримається за свою цноту. Переборюй себе з гідністю і шляхетністю, з якими президент Сполучених Штатів має боротися за долю вільного світу.
— ДАЙТЕ МЕНІ ЩОСЬ, АБО Я ЗАРАЗ ОБДЗЮРЮ СИДІННЯ. І ХУТЧІЙ!
— О Господи, — каже Радар, відстібаючи ремінь безпеки. Він лізе назад, відчиняє кулер. Обернувшись, подає Бену пиво.
— Слава Богу, відкручується, — радіє Бен, затискає металеву кришечку мантією і відкриває пляшку. Тоді опускає вікно, і я бачу в бічне дзеркало, як з вікна летить пиво і розбризкується по трасі. Тоді Бен примудряється пхнути пляшку під мантію, мало не продемонструвавши нам найбільші яйця на світі, а ми мовчки чекаємо — дивитися на нього нам гидко.
— Невже не можна потерпіти? — зронює Лейсі, і в ту саму мить лунає цей звук. Я його раніше жодного разу не чув, але все одно впізнаю: сеча вдаряється у дно пляшки. Цей звук схожий на музику. Нудотну і дуже швидку музику. Я кидаю погляд на Бена — і бачу блаженство в його очах. Він усміхається, дивлячись у нікуди.
— Що довше тримаєшся, то краще потім, — повідомляє він.
За хвилю дзвінке дзюрчання сечі по склу заступає гучний шепіт сечі, що ллється в сечу. Потім усмішка зникає з обличчя Бена.
— Братан, мені, здається, потрібна ще одна пляшка, — раптом заявляє він.
— Ще одну, ВЖЕ! — кричу я.
— Даю ще одну пляшку! — Радар миттю перегинається через спинку сидіння, пірнає з головою в кулер і вихоплює з-під льоду ще одне пиво. Зриває кришечку голіруч, прочиняє вікно ззаду і виливає пиво крізь шпарину. Потім кидається вперед і простягає пляшку Бенові, а у бідолахи вже очі бігають від жаху.
— Е-е-е, поміняти їх буде, е-е-е, непросто, — повідомляє він. Під мантією відбувається якась тривала метушня, я намагаюся навіть не думати про те, що саме там коїться, і раптом звідти з'являється пляшка з-під світлого "Міллера" із сечею (на вигляд страшенно схожою на світлий "Міллер"), Бен ставить повну пляшку в підстаканник, бере у Радара нову і полегшено зітхає.
Всім іншим у цей час залишається лише споглядати сечу в підстаканнику. Дорога досить рівна, але сам мінівен все ж таки труситься, тож вона там бовтається біля самісінької шийки.
— Бене, якщо твоя сеча опиниться в моїй новенькій машині, я відріжу тобі яйця.
Не перестаючи сцяти, він з усмішкою дивиться на мене.
— Старий, де ти такого великого ножа знайдеш?
Нарешті я чую, як потік слабшає. Закінчивши, Бен швидко викидає другу пляшку у вікно, за нею летить і перша.
Лейсі робить гримасу, наче її зараз виверне, хоч, може, й справді виверне. Радар каже:
— Боже, ти що, сьогодні зранку вісімнадцять галонів води видудлив?
Але Бен просто світиться. Тріумфально піднісши кулаки, він кричить:
— Ні краплі на сидіння! Я Бен Старлінг! Перший кларнет шкільного марш-оркестру. Рекордсмен пивостояння. Чемпіон зі сцяння в машині. Я струсонув цілий світ! Я найкращий!
За тридцять п'ять хвилин, наприкінці третьої години нашої подорожі, він тихенько запитує:
— Коли у нас зупинка?
— Якщо К. не зменшуватиме швидкість, то за годину і три хвилини, — відповідає Радар.
— О'кей, — каже Бен. — О'кей. Добре. А то мені в туалет треба.
ГОДИНА ЧЕТВЕРТА
Вперше за сьогодні Лейсі питає:
— Ми ще не доїхали?
Ми регочемо. Але ми вже у Джорджії, а я вже полюбив цей штат, хоч і з одної-єдиної причини: тут обмеження швидкості сімдесят миль за годину, тому я можу додати ходу до сімдесяти сімох. У всьому іншому Джорджія дуже нагадує Флориду.