Врешті-решт я відчував себе впевненіше. Її мінлива поведінка останнім часом свідчить лише про її манери; вона стояла й дивилась мені вслід, коли я йшов: стояла край вікна, проводячи мене очима, аж поки я зник. Що ще вона могла вчинити? Мій захват збентежив мене до краю, я зголоднів та голоду не відчував.
Езоп біг попереду, за якусь хвилю він загавкав. Я звів голову: на розі моєї хатини стояла жінка, запнута білою хусткою. То була Ева, дочка коваля.
— Добридень, Ево!— гукнув я.
Вона стояла біля високого сірого каменю і ссала палець, її обличчя пашіло вогнем.
— Ево, що з тобою?— спитав я.
— Мене вкусив Езоп,— відповіла вона, соромливо потупивши очі в землю.
Я глянув на її палець. Вона сама себе вкусила. Я відразу ж здогадуюсь про це й питаю:
— Ти давно чекаєш?
— Ні, недавно, відповіла Ева.
А потім, не мовивши більше ні слова, я взяв її за руку й повів у хатину.
ХVII
З риболовлі я не заходив додому, а так, із рушницею та ягдташем, і подався на бал. На мені, правда, був мій найкращий шкіряний одяг. У Сірілунн я дістався пізно й почув, що у вітальні танцюють. Згодом хтось вигукнув:
— Ось і мисливець, лейтенант!
Мене обступив гурт молоді — кожне просило показати, що я вполював. Я підстрелив двох морських птахів і зловив трохи пікші. Едварда, усміхаючись, запросила: "Прошу". Вона розчервонілася від танців.
— Перший танець зі мною, сказала вона.
І ми пішли до танцю. Все обійшлося благо,— мені запаморочилось у голові, та я не впав. Мої великі чоботи добряче човгали, я сам чув те човгання і подумав, що більше не танцюватиму; я навіть подряпав чобітьми пофарбовану підлогу. Та добре, що я не накоїв більшої шкоди!
Двоє прикажчиків добродія Мака витанцьовували старанно й сумлінно. Лікар завзято пускався до всіх танців. Крім цих панів, веселилися тут ще четверо молодесеньких паничів. Це були сини пробста та окружного лікаря, найповажніших панів при церкві. Вони привели з собою якогось нетутешнього комівояжера, що вирізнявся поміж усіма красивим голосом, наспівуючи в такт музики. Інколи він заміняв дам біля роялю.
Я вже не пригадую, як збігли перші години балу, але пам’ятаю геть усю решту ночі. Сонце безперестанку палахкотіло у вікнах, і спали морські птахи. Ми пили вино, їли печиво, голосно балакали й співали; по вітальні розкочувався здоровий і безжурний Едвардин сміх. Та чого вона більше не промовила до мене й слова? Я підійшов до того місця, де вона сиділа, збираючись сказати їй такий гарний комплімент, на який би тільки спромігся. Едварда була в чорній сукні, що лишилася, може від її конфірмації, бо стала на неї надто коротка; але коли вона танцювала, то впадало у вічі, як до лиця їй та сукня. І мені не терпілося їй це сказати.
— Як ця чорна сукня… — почав був я.
Та вона підхопилася, обняла одну зі своїх приятельок за талію і відійшла з нею вбік. Так повторилось двічі. "Гаразд,— подумав я,— нічого не вдієш! Але чого ж вона тоді стоїть край вікна й сумно дивиться мені вслід, як я її покидаю? Хтозна!"
Якась пані запросила мене до танцю. Едварда сиділа поблизу, і я голосно відповів:
— Ні, я зараз ітиму додому.
Едварда кинула на мене запитливий погляд і сказала:
— Додому? О, ні, ви не підете.
Я сторопів, відчувши, що зубами вп’явся в губу. Підвівся.
— Те, що ви сказали, панно Едвардо, як на мене, дуже багатозначне,— похмуро мовив я і зробив кілька кроків до дверей.
Лікар заступив мені дорогу, а Едварда побігла за мною.
— Ви мене не так зрозуміли,— палко мовила вона.— Я хотіла сказати, що ви підете звідси останнім, сподіваюсь, після всіх. До того ж зараз тільки перша година… Слухайте,— раптом додала вона, і очі її засяяли,— ви ткнули нашому весляреві п’ять талярів за те, що він врятував мого черевика. Це надто багато. І вона, обернувшись до всіх, засміялась від щирого серця.
Я стояв з роззявленим ротом — переможений і спантеличений.
— Вам до вподоби жарти,— сказав я.— Мені й на думку не спало дати вашому весляреві п’ять талярів.
— То ви не дали?— вона відчинила двері до кухні й покликала весляра.— Якобе, ти пам’ятаєш, як ми плавали на Кургольменн? Ти тоді врятував мого черевика, що пав у воду?
— Пам’ятаю,— відповів Якоб.
— Тобі дали п’ять талярів за врятованого черевика?
— Еге ж, мені дали…
— Добре. Йди собі…
"Що вона затіває цією вигадкою?— думав я.— Хоче мене осоромити? Нічого в неї не вийде, я від цього не почервонію".
Я сказав голосно і чітко:
— Мушу оповістити всіх, що це або непорозуміння, або брехня. Мені навіть на думку не спало дати весляреві за вашого черевика п’ять талярів. Може, мені треба було так вчинити, але я цього не вчинив.
— Танці тривають,— мовила вона, зморщивши чоло.— Чого ми не танцюємо?
"Вона мусить мені це пояснити",— сказав я сам до себе і став шукати нагоди, щоб викликати її на розмову. Вона пішла до суміжної кімнати, я — за нею.
— Будьмо!— сказав я, воліючи з нею випити.
— У мене порожній келих,— відрубала вона.
Одначе перед нею стояв налитий по вінця келих.
— Хіба це не ваш келих?
— Ні, не мій,— сказала вона й, удавши з себе заклопотану, обернулась до свого сусіда.
— Тоді вибачте,— мовив я.
Дехто з гостей помітив цей маленький вибрик.
Моє серце рвалось на шматки, і я з образою сказав:
— Та все-таки ви повинні мені пояснити…
Вона підвелась, узяла мене за руки й проникливим голосом сказала:
— Тільки не сьогодні, не тепер. Мені так сумно. Господи, як ви на мене дивитесь! Ми ж з вами колись приятелювали…
Геть пригнічений, я повернув праворуч і знов пішов до зали, де танцювали.
Трохи згодом прийшла й Едварда, зупинилась біля роялю, де той комівояжер грав якийсь танець. Тієї миті на її обличчя налягла потайна журба.
— Я ніколи не вчилась грати,— каже вона й дивиться на мене туманними очима.— Якби я вміла!
Я не сказав їй на це нічого. А моє серце знов полинуло до неї, і я спитав:
— Чого це ви раптом зажурились, Едвардо? Коли б ви знали, як я за вас страждаю!
— Сама не знаю, чого,— відповіла вона.— Може, від усього заразом. Ех, якби ці люди зараз же пішли звідси,— всі до одного. Ні, тільки не ви; пам’ятайте, що ви підете останнім.
— І знов я ожив від цих слів, і очам моїм зблиснуло світло в сонячній вітальні. До мене підійшла дочка пробста й завела балачку. Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко, на краю світу, і я давав їй короткі відповіді. Я навмисне не дивився на неї, бо то ж вона казала про мій звірячий погляд. Вона обернулась до Едварди й заходилась розказувати їй, як колись за кордоном, здається, в Ризі, її переслідував на вулиці якийсь пан.