Пан

Сторінка 12 з 28

Кнут Гамсун

Врешті-решт я відчував себе впевненіше. Її мінлива поведінка останнім часом свідчить лише про її манери; вона стояла й дивилась мені вслід, коли я йшов: стояла край вікна, проводячи мене очима, аж поки я зник. Що ще вона могла вчинити? Мій захват збентежив мене до краю, я зголоднів та голоду не відчував.

Езоп біг попереду, за якусь хвилю він загавкав. Я звів голову: на розі моєї хатини стояла жінка, запнута білою хусткою. То була Ева, дочка коваля.

— Добридень, Ево!— гукнув я.

Вона стояла біля високого сірого каменю і ссала палець, її обличчя пашіло вогнем.

— Ево, що з тобою?— спитав я.

— Мене вкусив Езоп,— відповіла вона, соромливо потупивши очі в землю.

Я глянув на її палець. Вона сама себе вкусила. Я відразу ж здогадуюсь про це й питаю:

— Ти давно чекаєш?

— Ні, недавно, відповіла Ева.

А потім, не мовивши більше ні слова, я взяв її за руку й повів у хатину.

ХVII

З риболовлі я не заходив додому, а так, із рушницею та ягдташем, і подався на бал. На мені, правда, був мій найкращий шкіряний одяг. У Сірілунн я дістався пізно й почув, що у вітальні танцюють. Згодом хтось вигукнув:

— Ось і мисливець, лейтенант!

Мене обступив гурт молоді — кожне просило показати, що я вполював. Я підстрелив двох морських птахів і зловив трохи пікші. Едварда, усміхаючись, запросила: "Прошу". Вона розчервонілася від танців.

— Перший танець зі мною, сказала вона.

І ми пішли до танцю. Все обійшлося благо,— мені запаморочилось у голові, та я не впав. Мої великі чоботи добряче човгали, я сам чув те човгання і подумав, що більше не танцюватиму; я навіть подряпав чобітьми пофарбовану підлогу. Та добре, що я не накоїв більшої шкоди!

Двоє прикажчиків добродія Мака витанцьовували старанно й сумлінно. Лікар завзято пускався до всіх танців. Крім цих панів, веселилися тут ще четверо молодесеньких паничів. Це були сини пробста та окружного лікаря, найповажніших панів при церкві. Вони привели з собою якогось нетутешнього комівояжера, що вирізнявся поміж усіма красивим голосом, наспівуючи в такт музики. Інколи він заміняв дам біля роялю.

Я вже не пригадую, як збігли перші години балу, але пам’ятаю геть усю решту ночі. Сонце безперестанку палахкотіло у вікнах, і спали морські птахи. Ми пили вино, їли печиво, голосно балакали й співали; по вітальні розкочувався здоровий і безжурний Едвардин сміх. Та чого вона більше не промовила до мене й слова? Я підійшов до того місця, де вона сиділа, збираючись сказати їй такий гарний комплімент, на який би тільки спромігся. Едварда була в чорній сукні, що лишилася, може від її конфірмації, бо стала на неї надто коротка; але коли вона танцювала, то впадало у вічі, як до лиця їй та сукня. І мені не терпілося їй це сказати.

— Як ця чорна сукня… — почав був я.

Та вона підхопилася, обняла одну зі своїх приятельок за талію і відійшла з нею вбік. Так повторилось двічі. "Гаразд,— подумав я,— нічого не вдієш! Але чого ж вона тоді стоїть край вікна й сумно дивиться мені вслід, як я її покидаю? Хтозна!"

Якась пані запросила мене до танцю. Едварда сиділа поблизу, і я голосно відповів:

— Ні, я зараз ітиму додому.

Едварда кинула на мене запитливий погляд і сказала:

— Додому? О, ні, ви не підете.

Я сторопів, відчувши, що зубами вп’явся в губу. Підвівся.

— Те, що ви сказали, панно Едвардо, як на мене, дуже багатозначне,— похмуро мовив я і зробив кілька кроків до дверей.

Лікар заступив мені дорогу, а Едварда побігла за мною.

— Ви мене не так зрозуміли,— палко мовила вона.— Я хотіла сказати, що ви підете звідси останнім, сподіваюсь, після всіх. До того ж зараз тільки перша година… Слухайте,— раптом додала вона, і очі її засяяли,— ви ткнули нашому весляреві п’ять талярів за те, що він врятував мого черевика. Це надто багато. І вона, обернувшись до всіх, засміялась від щирого серця.

Я стояв з роззявленим ротом — переможений і спантеличений.

— Вам до вподоби жарти,— сказав я.— Мені й на думку не спало дати вашому весляреві п’ять талярів.

— То ви не дали?— вона відчинила двері до кухні й покликала весляра.— Якобе, ти пам’ятаєш, як ми плавали на Кургольменн? Ти тоді врятував мого черевика, що пав у воду?

— Пам’ятаю,— відповів Якоб.

— Тобі дали п’ять талярів за врятованого черевика?

— Еге ж, мені дали…

— Добре. Йди собі…

"Що вона затіває цією вигадкою?— думав я.— Хоче мене осоромити? Нічого в неї не вийде, я від цього не почервонію".

Я сказав голосно і чітко:

— Мушу оповістити всіх, що це або непорозуміння, або брехня. Мені навіть на думку не спало дати весляреві за вашого черевика п’ять талярів. Може, мені треба було так вчинити, але я цього не вчинив.

— Танці тривають,— мовила вона, зморщивши чоло.— Чого ми не танцюємо?

"Вона мусить мені це пояснити",— сказав я сам до себе і став шукати нагоди, щоб викликати її на розмову. Вона пішла до суміжної кімнати, я — за нею.

— Будьмо!— сказав я, воліючи з нею випити.

— У мене порожній келих,— відрубала вона.

Одначе перед нею стояв налитий по вінця келих.

— Хіба це не ваш келих?

— Ні, не мій,— сказала вона й, удавши з себе заклопотану, обернулась до свого сусіда.

— Тоді вибачте,— мовив я.

Дехто з гостей помітив цей маленький вибрик.

Моє серце рвалось на шматки, і я з образою сказав:

— Та все-таки ви повинні мені пояснити…

Вона підвелась, узяла мене за руки й проникливим голосом сказала:

— Тільки не сьогодні, не тепер. Мені так сумно. Господи, як ви на мене дивитесь! Ми ж з вами колись приятелювали…

Геть пригнічений, я повернув праворуч і знов пішов до зали, де танцювали.

Трохи згодом прийшла й Едварда, зупинилась біля роялю, де той комівояжер грав якийсь танець. Тієї миті на її обличчя налягла потайна журба.

— Я ніколи не вчилась грати,— каже вона й дивиться на мене туманними очима.— Якби я вміла!

Я не сказав їй на це нічого. А моє серце знов полинуло до неї, і я спитав:

— Чого це ви раптом зажурились, Едвардо? Коли б ви знали, як я за вас страждаю!

— Сама не знаю, чого,— відповіла вона.— Може, від усього заразом. Ех, якби ці люди зараз же пішли звідси,— всі до одного. Ні, тільки не ви; пам’ятайте, що ви підете останнім.

— І знов я ожив від цих слів, і очам моїм зблиснуло світло в сонячній вітальні. До мене підійшла дочка пробста й завела балачку. Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко, на краю світу, і я давав їй короткі відповіді. Я навмисне не дивився на неї, бо то ж вона казала про мій звірячий погляд. Вона обернулась до Едварди й заходилась розказувати їй, як колись за кордоном, здається, в Ризі, її переслідував на вулиці якийсь пан.