Мене проймає дрож від якоїсь дивної напруги, я беру свої свердла й рушницю під пахву і спускаюсь донизу, а мої коліна підгинаються. Я пішов найкоротшою дорогою, не одриваючи очей від рештків куряви, що лишив по собі мій вибух. Езоп усю дорогу трусить головою і чхає, бо в повітрі пахне горілим.
Спустившись на причал, я побачив таке видовище, від якого просто похолов: там лежав човен, геть розчавлений уламком скелі, що звалився на нього, й Ева, біля нього лежала Ева — розтрощена, скалічена, з пошматованим боком та животом, аж не можна було впізнати. Ева померла відразу.
ХХХІІІ
Що це я маю писати? Протягом багатьох днів я жодного разу не вистрілив з рушниці, мені не було чого їсти, та я й не їв, а сидів сидьма у своїй повітці. Еву повезли до церкви на білому човні добродія Мака. Я берегом дістався до її могили.
Ева померла. Пригадуєш її дівочу голівку з косами, як у черниці? Вона приходила тихо, як мишка, клала свою ношу додолу й усміхалась. Чи бачив ти, як у тій усмішці грало життя? Цить, Езопе, мені в пам’яті зринає одна дивна казка: вона з’явилась чотири покоління тому, за часів Іселіни, коли Стамер був священиком.
Одна дівчина сиділа в кам’яній башті в полоні. Вона кохала одного пана. За що? Спитай вітра і зірок, спитай Бога життя, бо ніхто інший не знає відповіді. А той пан був для неї приятелем і коханим; однак минув час і якось він побачив іншу, і його почуття змінились.
Він кохав дівчину юначим коханням. Не раз називав її Божим дарунком і своєю голубкою, а вона його гаряче й бентежно обіймала. Він попросив: "Віддай мені своє серце!" І вона віддала. Він сказав: "Люба, можна мені в тебе щось попросити?" І вона в захваті відповіла: "Так". Вона йому віддала все, та ніякої віддяки від нього не дочекалася.
Другу він кохав якось по-рабськи, божевільно, мов той жебрак. За що? Спитай пилину на дорозі й листок, що падає на землю, спитай незбагненного Бога життя, бо ніхто інший цього не знає. Вона йому нічого не віддала, ні, нічого вона йому не віддала, та однак він їй дякував. Вона попросила: "Віддай мені свій спокій і свою мудрість!" І він журився лише тим, що вона не попросила в нього життя.
І от першу його дівчину у вежу…
— Що ти робиш, дівчино? Сидиш собі та всміхаєшся?
— Я згадую те, що було десять років тому. Тоді я його зустріла.
— Ти його ще пам’ятаєш?
— Я його ще пам’ятаю.
А час збігає…
— Що ти робиш, дівчино? Чого усміхаєшся?
— Я вишиваю на скатертині його ім’я.
— Чиє ім’я? Того, хто тебе тут замкнув?
— Так, того, кого я зустріла двадцять років тому.
— Ти ще його пам’ятаєш?
— Я так само його пам’ятаю, як колись.
А час збігає…
— Що ти робиш, полонянко?
— Я старію і вже не бачу вишивати, тож шкребу зі стіни вапно.
З того вапна я зліплю глечика й зроблю йому подаруночок.
— Про кого ти мовиш?
— Про свого коханого, що замкнув мене у вежі.
— Ти усміхаєшся через те, що він тебе тут замкнув?
— Я намагаюсь вгадати, що він тепер скаже. "Ти ба,— скаже він,— моя дівчина прислала мені глечика, вона не забула мене за тридцять років".
А час збігає…
— Що, полонянко, сидиш, б’єш байдики та усміхаєшся?
— Я старію, старію, мої очі осліпли, я можу тільки думати.
— Про того, кого ти зустріла сорок років тому?
— Про того, кого я зустріла замолоду. Може, й сорок років тому.
— А хіба ти не знаєш, що він помер? Ти бліднеш, старенька, ти мовчиш, твої уста білі, ти вже не дихаєш…
Ось така дивна казка про дівчину у вежі. Стривай, Езопе, я дещо забув: одного дня вона почула з саду голос свого коханого і впала навколішки, зайнявшись, мов ружа. Тоді їй було сорок років…
Я ховаю тебе, Ево, й покірно цілую пісок на твоїй могилі. Коли я думаю про тебе, мене пронизує наскрізь густий, яскраво-червоний спомин; коли я згадую твою усмішку, я вщерть сповнююся блаженством. Ти віддала все, все ти віддала, без жодних зусиль, бо сама була чарівною дитиною життя. А інша, що жадібно береже навіть свій погляд, володіє всіма моїми думками. Чому? Спитай дванадцяти місяців і кораблів у морі, спитай незбагненного Бога серця…
ХХХІV
Якийсь чоловік спитав:
— Ви більше не стріляєте? Езоп гасає лісом і ловить зайця.
Я сказав:
— Йдіть і самі його вбийте.
Минуло кілька днів, до мене навідався добродій Мак: очі в нього позападали, обличчя змарніло. Я подумав: "Чи правда, що я можу читати людські думки, чи ні?" І сам не знаю.
Добродій Мак заговорив про обвал і про катастрофу. То була лиха пригода, прикра випадковість, мовляв, я тут не винен.
Я сказав:
— Якщо комусь припекло за всяку ціну розлучити мене з Евою, то він цього досягнув. Бог його прокляне!
Добродій Мак спідлоба глянув на мене — в очах була підозра. Він щось промимрив про гарний похорон, про те, що нічого не пожалів.
Я сидів і дивувався, як ловко він викручується.
Він не хотів ніякого відшкодування за човна, якого розтрощив мій обвал.
— О, ви не хочете, щоб я вам заплатив за човен, за відро смоли та за щітку?— спитав я.
— Ні, любий пане лейтенанте,— відповів він.— Як вам таке могло спасти на думку!— І він подивився на мене повними ненависті очима.
Я не бачив Едварди три тижні. Щоправда, одного разу стрів її в крамниці, куди прийшов по хліб. Вона стояла за прилавком і перебирала всілякий крам. Окрім неї, там були тільки два прикажчики.
Я голосно привітався, вона звела на мене очі, але не відповіла. Я подумав, що мені не хочеться при ній брати хліб, і звернувся до прикажчика — попросив шроту й пороху. Поки мені зважували, я дивився на неї.
Сіра й замала сукня з пошарпаними петельками; плоскі груди важко дихали. Як вона виросла за літо! На чолі — задума, характерні дугасті брови здіймалися на обличчі, мов дві загадки, у всіх рухах з’явилося більше впевненості. Я глянув на її руки: вигляд тих довгих тонких пальців так мене зворушив, що я затрепетав. Вона й досі перебирала крам.
Я горів бажанням, щоб Езоп забіг просто до неї за прилавок і впізнав її. Тоді я відразу ж покликав би його до себе, а в неї попросив би вибачення,— що б вона відповіла?
— Прошу!— каже прикажчик.
Я заплатив, узяв свої пакунки й віддав поклін. Вона звела очі, але й тепер не відповіла. "Ну й добре!— подумав я.— Може, вона вже баронова наречена". І я пішов без хліба.