Через що в мене до всіх живих тварин на світі таке почування, як до чогось рідного? Через що думка про їх збуджує в мене милосердність, терпимість і любов? Через що я лічу всіх тварин до своєї сім’ї так само, як і всіх людей?.. Через що тварина зостається мені другом, братом, товаришем, якого я шукаю, якого люблю?
Е. Золя.
Я не люблю котів, вони завсігди мають ворожі заміри проти пташок.
Але цей придбав мою прихильність.
Випадком трапилося, що він народився на канапі в моїй світлиці. З цього часу канапа зробилася найулюбленішим місцем, де він пробував.
На згадку про звісного казкового героя, що подужав усіх лісових звірів, його найменовано Паном Коцьким. Одначе в йому не було нічого геройського, і він виявляв таку повагу до кожного звіра, що завсігди тікав од кожного, а найбільше від трьох здорових псів, бо кожен з їх мав такого рота, що в йому вільно могло міститися з пару Панів Коцьких.
Змалку виявляв надзвичайну любов до письменства. Лазив залюбки по великих полицях з книжками і був дуже лихий на товсті томи, коли вони не хотіли з їм гулятися, а важко й гучно гупали додолу. Коли хто працював за столом, злазив на стіл, сідав і дивився. Так він довгий час щодня уважно слухав, як читано український переклад однієї великої поважної книги, що саме тоді готовано до друку за кордон. Але найбільше, здається, прихильний був до повістярства, принаймні він вельми цікавився моєю повістю. Я тоді писав "Під тихими вербами". Щодня вранці в десять годин я сідав за роботу, а він стрибав на стіл,— знав, що там уже є про його місце. Сидів і дивився уважно, блищачи своєю шерстю темно-мишастою, скрізь однаковою. Уважно дивився своїми жовтими ясними очима, як бігало по паперу моє перо. Мабуть, часом йому здавалося, що я не так пишу, як треба, і він граціозно й злегенька спиняв перо своєю лапкою.
— Котусю, не перешкоджай! — казав я йому, і він знову сідав тихо.
Одноманітний рух пера врешті втомляв його. Підгортав під себе лапки й лежав який час дивлячися, потім бгався в клубочок і солодко засипав, смачно й голосно зітхаючи вві сні.
В дванадцять годин, чуючи, як я встаю з-за столу, він прокидався, стрибав зо столу і потягався, роблячися дуже довгим. Тоді йшов часом зо мною на прохідку в сад, але звичайно швидко мусив вертатися назад і то через трьох згаданих псів з занадто великими пащами і з занадто собачими замірами — схламати бідного кота в один мент. Перекидаючи з полиць важкі томи з фольклорними записами, мусив знати про початок ворогування між собачою й кошачою націями і певне гірко нарікав на того необачного свого далекого предка, що, занапастивши взятий на схову білет, подав собакам і тим зробив неможливим якесь порозуміння між Паном Коцьким з одного боку і згаданими кудлаями з другого.
Уже як ми перейшли на другу квартиру, де не було ні одного собаки, міг, скільки хотів, бігати садком і городами і лазити по деревах. Видимо любив природу, але наш квартирний господар казав, що він любить тільки драти своїми кігтями ніжну кору на гарних молодих вишеньках. Може бути, це робилося з палкої прихильності до цього гарного дерева — так само, як ще палкіша прихильність його до пташок примушувала його страшно турбуватися щоразу, як він їх бачив.
Любив усіх — малюсіньких і великих.
Але мусив любити — платонічно.
Коли бачив, сидячи в хаті на вікні, як жваві горобці метушились по землі й по гілках або важка ґава перелітала двір, махаючи своїми незграбними крилами, починав нервово крутити хвостом, не перестаючи дивився в вікно й озивався якимись дивними коротенькими згуками. Тоді відбувався діалог. Я казав:
— Коте?!
— Няв!..
— Ти чого там? — Няв!, няв!..
— Знов за пташками?!
— Няуу…
Ще кілька реплік з обох боків і нарешті грізна моя:
— Коте, геть зараз відтіля. Чуєш?
— Няаа!..— тоненьке й жалібне, і бідний Пан Коцький стрибав з вікна додолу.
Трохи інакше було надворі.
Забачивши пташок і певний бувши, що ніхто йому не читатиме грізних нотацій, підкрадався до їх тихо, хитро… Ох, але вони були ще хитріші і без ніякого жалю до бідного кота зникали в повітрі.
І що ж йому після цього було робити, як не обмежитися на платонічному коханні?
Я гнівався на Пана Коцького за пташок, але дуже гніватися не міг. Люди, нагомонівши за довгі віки силу всячини про гуманність, милосердність і т. і., щодня вбивають найнемилосерднішим способом мільйони живих істот, щоб годуватися їх тілами,— чим же Пан Коцький був гірший за їх? Він навіть був кращий з багатьох поглядів…
Я певен, що він за все своє життя не піймав ні одної пташиної істоти, бо врешті був занадто лінивий, щоб довго клопотатися з цими невдячними тваринами, коли, пішовши до пекарні, завсігди міг одержати дуже смачну порцію. З тієї ж причини цілковито гордував мишами,— були йому зовсім не цікаві й могли собі вільно гуляти, де хочуть, аби не бігали дуже близько коло його носа.
На чай і на обід акуратно приходив щодня, сідав за столом на лаві біля мого стільця й дожидався, поки йому що дадуть, хоч часом і трохи нервово. Так звик бути цей час на своєму місці, що не забував цього навіть тоді, як не міг деякий час їсти. Він занедужав; зо два тижні ні рісочки не брав у рота, одвертався, навіть тікав, коли йому підносили їжу. Але скоро ми сідали за стіл, він уставав з канапи і, охлявши від хвороби й довгого голодування, ледве плентався, але таки йшов до нас, здирався на лаву й сидів увесь час з нами нещасний, засмучений і страшно худий. Видимо, вважав себе за сім’янина — п’ятого в нашій невеличкій сім’ї.
Згодом, як ми вже переїхали до Києва, то не було ні його влюбленої лави, ні зайвого стільця біля самого столу. Через те сідав або долі, або на стільці, що стояв поблизу столу; але ледве дівчина-наймичка вставала, щоб принести нову страву, зараз він стрибав на її місце за столом і вельми неохоче покидав його, як вона верталась і мусила знову сісти.
Любила його вся сім’я, бо вдачу мав дуже ласкаву. Ніколи не дряпався й не кусався вмисне. До нас щодня бігало любе дівчатко чотирьох років, дочка нашої господині квартирної. Було дуже прихильне до Пана Коцького і промовляло таким ласкавим голосочком: