І пустили такого, що пан Коломбицький аж чмихнув. Тоді все зрозумів.
— Ось вона, ця сама большевизія!
І заховався пан Коломбицький до себе в хату, тільки скоса визирав у віконце. А військо ґвалтувало:
— Землю в чорний передел!
— Чого боятись, сам забирай у клятих буржуїв!
— Власть на містах!
— Скотину бідним!
— Машини неимущим! І пішли ділить.
Цілий тиждень гуляло військо, цілий тиждень скликало мітинги, вибирало Совіти.
Поїли свиней, порізали телят і рушили далі. А тихий сніжок сідав їм на плечі.
На дворищі фольварка топтався гурт людей та гаряче сперечався. Нова влада, Совіт, а між ними й Семен Гнида.
— Іменно в чорний переділ. Як є так! Усю землю поровну, по душах, щоб нікому не обідно було.
— А як же, братця, з купованою? Потому вона прироблена, виходить, трудова...
— Нікоторой прикупной. На чисту всю поділить...
— Ну, добре, а як же нащот долини? Тієї землі не прирівнять?..
І пішли тоді — курили, лаялись, сперечались:
— Як його поділити на долині підмети? А Семен Гнида до пана Коломбицького:
— Ви тепер, Вацлаве Франковичу, виходить, наш, у нас на службі.
— Як то так! Що то є: у вас на службі?
— Так як це народне добро, власть на місцях — виходить, і ви наш.
— Піди своїй мамі розкажи. Щоб я в тебе служив! О! Але Семен Гнида не зважав на це.
— Ви не обижайтесь, Вацлаве Франковичу, потому це діло народне. Народ вам призначить і порційон, і всяке продо-вольствіє.
Але пан Коломбицький люто дивився на нього.
— Не буду я служити.
— А куди ж ви? До панів знову?
— Ні.
— А до кого ж?
— Так, ні до кого.
— Виходить, ми вас мобілізуєм!
Але пан Коломбицький показав носа, плюнув і швидко пішов до своїх хат.
З того часу порядкував усім Семен Гнида.
А пан Коломбицький лежав у себе на канапі, стогнав, мазав поперека горілкою з камфорою і нікуди не виходив.
У березолі парувала земля, синіли в придолинках гаї, а десь далеко в небі сунули журавлі.
Опівдні якось приїхав військовий на тачанці, зайшов до Колом би цького.
— Ви хто такий? — холодно поспитав він.
— Я ніхто,— байдуже відповів пан Коломбицький.
— А де б мені управителя найти?
— Управитель я був!
— Чого ж ви мовчите?
— Бо я вже не управитель.
— Ну, тоді ходімо по господарству.
Пан Коломбицький по-звірячому зиркнув на військового.
— А що то буде?
— Совхоз тут закладемо.
— Совхоз? Що то є совхоз? Військовий пояснив.
— О, совхоз! То добра річ — совхоз!
Пан Коломбицький нашвидку одягся й підтюпцем побіг показувати господарство.
Військовий уважно все записував, про щось міркуючи.
— Виходить 400 десятин під совхоз, а то селянам.
— О, прошу пана, нащо селянам? То така мужирва/ Та військовий лише пронизливо подивився на нього, нічого
не сказав і почав намічати на плані межі совхозу. Увечері за чаєм військовий, розважившись, сказав:
— Ну що ж, Коломбицький, зоставимо вас за спеца тут. Згодні? с
— О, прошу пана... товариша... Я, чому ні? Хіба мені пан, то що? Рідний батько? Хіба ми не робочий люд? Тільки ота мужирва!
Другого дня він уже бігав у дворі, метушився, порядкував. Коли побачив Семена Гниду, підбіг до нього й суворо почав кричати:
— Ну, геть мені, чуєш?
— Чого це ви, Вацлаве Франковичу?
— Геть мені зразу!
— Що таке?
— Що таке? Ти хіба не знаєш, не чув? Яка ж ти власть! Совхоз тепер, а тобі ось що,— і він накрутив дулю.
Семен Гнида збентежено одійшов до воріт і звідти почав оглядати двір, про щось міркуючи в гурті селян. Він думав: Що то є князі міра цього й прислужники їхні?
А пан Коломбицький знову почував себе господарем. Щомісяця він посилав мішок борошна до когось у місто, звідти передавали якісь пакуночки. По весні увечері він любив сидіти в себе на ганку й палити спроквола цигарку.
— Ну, що, як вам живеться, Вацлаве Франковичу, прі Совєцкой власті? — питали дядьки.
Пан Коломбицький знехотя відповідав:
— Воно конешно... Але що ж поробиш? Ми народ тру дящий...
І віїґ пихкав цигаркою й у задумі мляво дивився кудисі далеко на захід, де золотились сиві хмаринки.
10/11 1Ш м. Київ