Веселість поверталася сама по собі, така цікава була кінець кінцем ця історія. Граф вставляв досить рисковані жарти, але робив це так тонко, що у всіх викликав посмішку. В свою чергу Луазо дозволив собі кілька більш міцних дотепів, які нікого не обурили; всіма оволоділа думка, грубо висловлена його дружиною: "Якщо у цієї дівки таке ремесло, з якої речі вона відмовляє кому б то не було?" Гарненька пані Карре-Ламадон, мабуть, навіть думала, що на її місці скоріш відмовила б кому-небудь іншому, ніж цьому офіцерові.
Вони довго обговорювали тактику облоги, ніби йшлося про якусь фортецю. Кожен узяв на себе певну роль, умовився, яких доводів йому треба вживати, які маневри належить здійснювати. Виробили план атак, всіляких хитрощів, несподіваних нападів, які примусять цю живу цитадель скласти зброю перед ворогом.
Один тільки Корнюде, як і раніше, тримався осторонь і не брав ніякої участі в цій справі.
Ця вигадка настільки захопила загальну увагу, що ніхто й не чув, як увійшла Пампушка. Але граф прошепотів: "Шш!" — і всі підвели очі. Пампушка була в кімнаті. Усі раптом замовкли і, відчуваючи легке замішання, не наважувались одразу заговорити з нею. Графиня, більш ніж інші досвідчена в салонній дволичності, запитала в неї:
— Ну що, цікаві були хрестини?
Товстуха, ще зворушена, змалювала все: і обличчя, і пози, і навіть саму церкву. Вона додала:
— Іноді так добре помолитися.
До сніданку жінки обмежувались лише особливою люб'язністю до неї, намагаючись зробити її більш довірливою й слухняною.
Та тільки-но сіли до столу, як почалася атака. Спочатку повели абстрактну розмову про самопожертву. Наводились приклади з стародавніх часів — Юдіф і Олоферн, потім ні з того, ні з сього — Лукреція і Секст, пригадали Клеопатру, яка приймала на своє ложе всіх ворожих воєначальників і приводила їх до рабської покори. Розповіли навіть фантастичну історію, що виникла в уяві цих мільйонерів-неуків, про римських громадянок, які йшли в Капую присипляти в своїх обіймах Ганнібала, а разом з ним — його полководців і цілі фаланги найманців. Потім пригадали всіх жінок, які заступили дорогу завойовникам, зробивши своє тіло полем бою, знаряддям панування, і героїчними пестощами підкорили виродків чи ненависних тиранів, принісши свою невинність у жертву помсті й самозреченню.
Розповіли також у туманних висловах про одну англійку з аристократичної сім'ї, що прищепила собі жахливу заразну хворобу, щоб передати її Бонапарту, якого врятувало тільки чудо — раптова слабість в хвилину фатального побачення.
Про все це говорили в пристойній і стриманій формі, і лише зрідка проривався вдаваний захват, розрахований на те, щоб підохотити до змагання.
Кінець кінцем можна було подумати, що єдине призначення жінки на землі є споконвічна самопожертва, безперервне підкорення примхам солдатні.
Черниці, здавалося, нічого не чули, поринувши в свої думки. Пампушка мовчала.
їй дали на роздум цілий день. Але зараз до неї вже не звертались, як раніш, "мадам", їй просто казали "мадемуазель", хоча ніхто добре не знав, чому саме; мабуть, для того, щоб трохи принизити її, зменшити ту повагу, якої вона домоглась, і примусити її відчути ганебність її ремесла.
Тільки-но принесли суп, як знову з'явився пан Фоланві й повторив вчорашнє запитання:
— Прусський офіцер хоче знати, чи не змінила мадемуазель Елізабет Руссе свого рішення? Пампушка сухо відповіла:
— Ні.
Та за столом коаліція почала слабнути. У Луазо вихопилося кілька необережних слів. Кожен із шкури пнувся, намагаючись вигадати нові приклади, і нічого не знаходив, як раптом графиня, може й не навмисне, а просто з непевним бажанням віддати належне релігії, звернулася до старшої черниці з запитанням про великі приклади з житія святих. Адже багато святих творили діяння, які в наших очах були б злочинними, але церква легко прощає ці гріхи, якщо вони зроблені в ім'я бога або на користь ближньому. Це був могутній аргумент, графиня скористалася ним. Тоді, чи то внаслідок мовчазної угоди, завуальованої догідливості, до якої призвичаївся кожен, хто носить духовний одяг, чи то внаслідок щасливого недоумства, стара черниця чудово підтримала змову, її вважали соромливою, а вона виявила себе сміливою, балакучою, навіть жорстокою, її не бентежили казуїстичні вагання; доктрина її була подібна до залізного посоху, віра — непохитна, а совість не знала сумнівів. Вона вважала жертвоприношення Авраама цілком природним, бо сама, не гаючись, забила б батька й матір, коли б почула наказ із неба; ніяка провина, на її думку, не може прогнівати бога, якщо наміри, що керували людиною, похвальні. Графиня, яка хотіла здобути якнайбільше користі з духовного авторитету своєї несподіваної спільниці, викликала її на довге повчальне тлумачення моральної аксіоми: "Мета виправдує засоби". Вона ставила їй запитання:
— Отже, сестро, ви вважаєте, що бог допускає всі шляхи й прощає провину, якщо намір чистий?
— Та як же можна сумніватися в цьому, пані? Дуже часто вчинок, сам по собі гідний осуду, стає похвальним завдяки наміру, який його надихає.
І вони продовжували в тому ж дусі, обговорюючи волю бога, передбачаючи його рішення, приписуючи йому втручання в справи, які, певно, зовсім його не обходили.
Про все це говорилося замасковано, обережно, пристойно. Та кожне слово святої діви в чернечому чепці пробивало бреш в обуреному опорі куртизанки. Потім розмова зайшла про інше, і жінка з чотками заговорила про монастирі свого ордену, про свою ігуменю, про саму себе та про свою милу сусідку, найулюбленішу сестру общини св. Нісефора. Їх викликали в Гавр, щоб ходити в госпіталі за сотнями солдатів, хворих на віспу. Вона розповідала про цих нещасних, докладно змальовувала хворобу. І в той час, як через примху цього пруссака їх затримують у дорозі, скільки помре французів, яких вони, може, і врятували б! Доглядати військових було її фахом: вона побувала в Криму, в Італії, в Австрії; розповідаючи про свої походи, вона раптом виявила себе однією з тих хвацьких і войовничих черниць, які ніби для того й створені, щоб іти слідом за військом, підбирати поранених в розпалі бою і краще за всякого начальника єдиним словом угамовувати непокірливих вояків; це була справжня сестриця Рантанплан, і її спотворене, подзьобане незліченним ряботинням обличчя було ніби символом тих руйнувань, що їх чинить війна.