Він схвильовано пройшовся по палаті і сказав, знизивши голос:
— Коли я мрію, мене одвідують примари. До мене ходять якісь люди, я чую голоси, музику, і здається мені, що я гуляю по якихось лісах, на березі моря, і мені так жагуче хочеться суєти, турбот... Скажіть мені, ну, що там нового? — спитав Іван Дмитрович.— Що там?
— Ви про місто бажаєте знати чи взагалі?
— Ну, спочатку розкажіть мені про місто, а тоді взагалі.
— Що ж? У місті нестерпно нудно... Ні з ким слова ска-вати, нікого послухати. Нових людей нема. А втім, приїхав недавно молодий лікар Хоботов.
— Він ще при мені приїхав. Що, хам?
— Так, некультурна людина. Дивно, знаєте... З усього видно, в наших столицях нема розумового застою, є поступ — значить, повинні бути там і справжні люди, але чомусь кожного разу звідти присилають до нас таких людей, що хоч не дивись. Нещасне місто!
— Так, нещасне місто! — зітхнув Іван Дмитрович і засміявся.— А взагалі як? Що пишуть у газетах і журналах?
У палаті вже було темно. Лікар підвівся і стоячи почав розповідати, що пишуть за кордоном і в Росії і який помічається тепер напрям думки. Іван Дмитрович уважно слухав і ставив запитання, але раптом, наче згадавши щось жахливе, схопився за голову й ліг на постіль, спиною до лікаря.
— Що з вами? — спитав Андрій Юхимович.
— Ви від мене не почуєте більше жодного слова! — грубо промовив Іван Дмитрович.— Облиште менеї
— Чому ж?
— Кажу вам: облиште! Якого дідька?
Андрій Юхимович знизав плечима, зітхнув і вийшов. Проходячи через сіни, він сказав:
— Як би тут прибрати, Микито... Страшенно важкий Дух!
— Слухаю, ваше високоблагородіє!
"Яка приємна молода людина! — думав Андрій Юхимович, ідучи до €ебе на квартиру.— За весь час, що я тут живу, це, здається, перша, з якою можна поговорити. Він уміє міркувати й цікавиться саме тим, чим треба".
Читаючи і потім лягаючи спати, він весь час думав про Івана Дмитровича, а прокинувшись другого дня ранком, згадав, що вчора познайомився з розумною й цікавою людиною, і вирішив піти до неї ще раз при першій пагоді.
Іван Дмитрович лежав у такій самій позі, як учора, обхопивши голову руками й підібгавши ноги. Обличчя його не було видно.
— Здрастуйте, мій друже,— сказав Андрій Юхимович.— Ви не спите?
— По-перше, я вам не друг,— проговорив Іван Дмитрович у подушку,— а по-друге, ви даремно клопочетесь: ви не доб'єтесь від мене жодного слова.
— Дивно...— пробурмотів Андрій Юхимович, зніяковівши.— Учора ми розмовляли так мирно, але раптом ви чогось образилися й зразу обірвали... Мабуть, я висловився як-небудь невдало або, може, висловив думку, що супе-, речить вашим переконанням...
— Еге ж, так я вам і повірю! — сказав Іван Дмитрович, підводячись і дивлячись на лікаря глузливо і з тривогою; очі в нього були червоні.— Можете йти шпигувати й випитувати в інше місце, а тут вам нема чого робити. Я ще вчора зрозумів, чого ви приходили.
— Дивна фантазія! — усміхнувся лікар.— Значить, ви вважаєте, що я шпигун?
— Так, вважаю... Шпигун або лікар, до якого поклали мене на випробування,— це однаково.
— Ах, який ви, справді, вибачте... дивак!
Лікар сів на табурет біля постелі і докірливо похитав головою.
— Але припустимо, що ви маєте рацію,— сказав він.— Припустимо, що я зрадницькії ловлю вас па слові, щоб виказати поліції. Вас заарештовують і потім судять. Але хіба на суді і в тюрмі вам буде гірше, ніж тут? А якщо зашлють на поселення і навіть на каторгу, то хіба це гірше, ніж сидіти в цьому флігелі? Гадаю, не гірше... Чого ж боятися?
Як видно, ці слова вплинули на Івана Дмитровича. Він спокійно сів.
Була п'ята година вечора — час, коли звичайно Андрій Юхимович ходить у себе по кімнатах і Дар'юшка питає його, чи не пора йому пиво пити. Надворі була тиха, ясна погода.
— А я по обіді вийшов прогулятися та ось і зайшов, як бачите,— сказав лікар.— Зовсім весна.
— Тепер який місяць? Березень? — спитав Іван Дмитрович.
— Так, кінець березня.
— Грязько надворі?
— Ні, не дуже. В саду вже стежечки.
— Тепер добре б проїхатись у колясці куди-небудь за місто,— сказав Іван Дмитрович, потираючи свої червоні очі, наче спросоння,— потім вернутися додому б у теплий, затишний кабінет і... полікуватися в порядного лікаря від головного болю... Давно вже я не жив по-людськи... А тут гидко! Нестерпно гидко!
Після вчорашнього збудження він був стомлений, млявий і говорив неохоче. Пальці в нього тремтіли, і по обличчю видно було, що в нього дуже боліла голова.
— Між теплим, затишним кабінетом і цією палатою нема ніякої різниці,— сказав Андрій Юхимович.— Спокій і задоволення людини не поза нею, а в ній самій.
— Тобто як?
— Звичайна людина жде доброго чи поганого зовні, тобто від коляски і кабінету, а мисляча — від самої себе.
— Ідіть проповідуйте цю філософію в Греції, де тепло й пахне померанцем, а тут вона не до клімату. З ким це я говорив про Діогена? З вами, чи що?
— Так, учора зі мною.
— Діоген не потребував кабінету і теплого приміщення; там і так жарко. Лежи собі в бочці та їж апельсини й маслини. А якби довелося йому в Росії жити, то він не те що в грудні, а в травні попросився б до кімнати. Мабуть, скорчило б від холоду:
— Ні. Холоду, як і взагалі всякого болю, можна не відчувати. Марк Аврелій сказав: "Біль є живе уявлення про біль; зроби зусилля волі, щоб змінити це уявлення, відкинь його, перестань жалітися,— і біль зникне". Це справедливо. Мудрець або просто мисляча, вдумлива людина відзначається саме тим, що зневажає страждання; вона завжди задоволена і ні з чого не дивується.
— Значить, я ідіот, бо я страждаю, незадоволений і дивуюся з людської підлоти.
— Це ви даремно. Якщо ви частіше будете вдумуватись, то ви зрозумієте, яке нікчемне все те зовнішнє, що хвилює нас. Треба прагнути розуміння життя, а в ньому справжнє благо.
— Розуміння...— скривився Іван Дмитрович.— Зовнішнє, внутрішнє... Вибачте, я цього не розумію. Я знаю тільки,— сказав він, встаючи й сердито дивлячись на лікаря,— я знаю, що бог створив мене з теплої крові і нервів, так!
А органічна тканина, якщо вона життєздатна, повинна реагувати на всяке подразнення. І я реагую! На біль я відповідаю криком і слізьми, на підлоту — обуренням, на мерзоту — огидою. На мою думку, це, власне, і зветься яшттям. Чим нижчий організм, тим він менше чутливий і тим слабкіше відповідає на подразнення, і чим вищий, тим він сприятливіший і енергійніше реагує на дійсність. Як не знати цього? Лікар, а не знає таких дрібниць! Щоб зневажати страждання, бути завжди задоволеним і ні з чого не дивуватися, треба дійти до ось такого стану,— і Іван Дмитрович показав на товстого, ожирілого мужика,— або ж загартувати себе стражданням до такої міри, щоб^утра-тити всяку чутливість до них, тобто, іншими словами, перестати жити. Вибачте, я не мудрець і не філософ,— казав далі Іван Дмитрович роздратовано,— і нічого я в цьому не розумію. Я неспроможний міркувати.