Падіння

Сторінка 3 з 15

Альбер Камю

Звісно, все це дрібниці, але вони допоможуть вам зрозуміти, скільки втіхи я знаходив постійно в житті, а надто в своїй професії. От, приміром, зупинить тебе в коридорі Судової палати дружина обвинуваченого, котрого ти захищав тільки в ім'я справедливості чи з жалю, тобто безкоштовно, почуєш, як ця жінка лепече, що тепер уся їхня родина у вічному боргу перед тобою, а ти відповіси їй, що це цілком природно з твого боку, і кожен на твоєму місці вчинив би так само, запропонуєш їй навіть грошову допомогу на чорний день, а потім, аби урвати всі її щиросердні слова й зберегти правдивий їх резонанс, поцілуєш руку бідолашці і цим завершиш розмову. Ні, то висока втіха, любий пане, недоступна вульгарному шанолюбству. Ти ніби піднімаєшся на вершину шляхетності, яка не потребує ніякого заохочення. Зупинімося на цих високостях. Тепер ви вже розумієте, звичайно, що я хотів сказати, заявивши, що я "важив вище". Я правильно назвав це "вершиною шляхетності", єдиною, на якій я міг жити. Так, я почував себе вільно, тільки коли дерся вгору. Навіть у житейських дрібницях мені завше хотілося бути вищим за інших. Тролейбусу я віддавав перевагу перед вагонами метро, автобусу перед атомобілем, терасам перед антресолями. Я люблю спортивні літаки, коли над головою розпросторюється небо, а на пароплавах завжди обираю для прогулянок верхню палубу. В горах я тікаю від ущелин, видираюсь на плато й перевали. Якщо вже рівнина, то полонина, на менше я не згоден. Аби доля мені судила вибирати собі якесь ремесло, скажімо, токаря чи покрівельника, будьте певні, я обрав би дахи і не побоявся б запаморочення. Трюми, льохи, підземелля, гроти, провалля будять у мені жах. Я навіть зненавидів спелеологів, котрим вистачає нахабства забирати перші сторінки газет, і подвиги цих дослідників були мені огидні. Лізти в провалля завглибшки вісімсот метрів та ще й наражатися на ризик не витягти голови з розпадини у скелі (з "сифона", як кажуть ці дурні) — на таке геройство, видавалось мені, могли піти лише якісь збоченці або психопати. В цьому є щось мерзенне.

Природна тераса заввишки п'ятсот-шістсот метрів над рівнем моря, яке ще бачиш, яке залите світлом, — ось де мені дихалося найлегше, а надто коли я там був сам-один, далеко від людських мурашників. Я дуже добре розумів, чому казання, сміливі пророцтва, вогненні дива відбувалися на верховинах. По-моєму, ніхто не міг віддаватися думам у склепах чи у в'язничних камерах (якщо тільки останні не були розташовані в вежах, звідки розгортається широкий краєвид) — там не роздумували, а пліснявіли. Я розумів тих, хто пішов у ченці, а потім став розстригою через те, що вікно келії виходило не на ясні простори, а на глухий мур. Будьте певні, сам я не пліснявів. Щодень і щогодини я на самоті з собою або на людях видирався на високості, розпалював там яскраві ватри і слухав радісні вітальні крики, що долітали знизу. Так я радів життю і власній своїй досконалості. Фах адвоката, на щастя, цілком вдовольняв мої поривання до висот. Він позбавляв мене гіркої образи на моїх ближніх, котрим я завше робив послугу, не бувши їм нічим зобов'язаний. Він ставив мене вище судді, котрого я своєю чергою ставив вище підсудного, а останній зобов'язаний був, звісно, відчувати до мене вдячність. Самого ж мене ніхто не судив: я був безкарний. Я був непідвладний жодній судовій окрузі, не був на помості трибуналу. Я був десь над ним, у колосниках, як боги в античному театрі, які час від часу з допомогою пристрою спускалися, щоб змінити перебіг дійства й надати йому бажаного напряму. Зрештою жити, вивищуючись над іншими, — ось єдина для нас можливість викликати захоплені погляди і вітальні вигуки натовпу. Дехто з моїх підзахисних, до речі, і вчинив убивство саме з таких мотивів. Кримінальна хроніка в газетах, власна жалюгідна роль у житті і висока думка про себе, безперечно, вкидала їх у сумну екзальтацію. Як і багато людей, їм було вже несила терпіти свою безіменність, і це нетерпляче прагнення прославитись і могло призвести їх до зловісних крайнощів. Адже щоб добитися слави, досить убити консьєржку в своєму домі, тільки й того. На жаль, така слава лукава — надто вже багато на світі консьєржок, які заслуговують, щоб їх шпортонули ножем. На суді злочин весь час на передньому плані, а сам злочинець з'явиться біля рампи ненадовго, його відразу заступлять інші постаті. Словом, за короткі хвилини тріумфу йому доводиться платити надто дорого. А от ми, адвокати, боронячи цих нещасних шанолюбців, справді можемо прославитися водночас з ними і поруч них, але в куди ощадливіший спосіб. Усе це мене й підохочувало докладати похвальних зусиль, аби вони платили якнайменше. Адже, розплачуючись за свої переступи, вони трохи платили й за мою репутацію. Обурення, ораторський хист, хвилювання, які я на них витрачав, звільняли мене від найменшого боргу перед ними. Судді карали, бо винним годилося спокутувати свою провину, а я, вільний від будь-якого боргу, непідсудний, безкарний, існував, вільно ширяючи в райському сяєві. Як же не назвати раєм бездумне існування, любий мій пане? От я й розкошував. Мені зроду не доводилося вчитися жити. Тут я був природженим спритником. Для деяких людей найважливіше завдання — сховатися від нападок, а для інших — ладнати з нападниками. Щодо мене, то я вирізнявся гнучкістю. Коли треба було, тримався просто, коли годилося, замикався в мовчанні, то виявляв веселу невимушеність, то статечність. Я завше був у своїй стихії. Не дивина, що я й тішився великою популярністю, а своїм перемогам у товаристві не знав і ліку. На вроду я був непоганий, вважався і невтомним танцюристом, і скромним ерудитом, любив жінок і воднораз любив правосуддя (а поєднувати ці два нахили не так-то легко), був спортсменом, кохався в мистецтві і в літературі, — але вже, мабуть, годі, а то ви запідозрите мене в самозакоханості. Та все-таки уявіть собі чоловіка в розквіті літ, здорового нівроку, що аж ніяк не страждає нічницями, чоловіка неабиякого хисту, однаково здібного і в фізичних вправах і в розумовій гімнастиці, ні вбогого, ні заможного, вельми вдоволеного з себе — це вдоволення він виявляє лише в приємній для всіх товариськості. Хіба я не мав слушності вважати, що мені в житті щасливо повелося? Атож, мало кому жилося так просто, як мені. Мені зовсім не доводилося ламати себе, я приймав життя таким, яким воно було згори донизу, з усією його іронією, його величчю і його рабством. Зокрема, плоть, матерія, — словом, усе тілесне, що бентежить і пантеличить багатьох людей, закоханих або самотніх, нітрохи не гнітило мене, а давало самі лише радості. Я створений був для того, щоб мати тіло. Тим-то й розвинулась у мене врівноваженість і спокійна певність себе, що її люди відчували в мені й іноді навіть признавалися, що вона допомагала їм жити. Словом, мого товариства шукали. Часом новим моїм знайомцям здавалося, ніби вони колись уже бачилися зі мною. Життя і люди з їхніми дарами йшли мені назустріч, і я приймав захоплення моїх шанувальників з доброзичливою гордістю. Далебі, я жив таким повнокровним життям, з такою простотою й силою відчував людську сутність, що здавався собі трохи надлюдиною. Виріс я в чесній, але невельможній родині (батько мій був офіцером), але іноді вранці, покірно визнаю, — я почував себе принцом, королевичем або неопалимою купиною. І завважте, прошу, я зовсім не мав себе за наймудрішу людину на світі. Така певність ні до чого не веде, хоча б тому, що нею сповнені легіони дурнолобців. Ні, життя надто вже пестило мене, і я, сором признатися, вважав себе за обранця. Авжеж, обранця серед усіх смертних. Мій великий і незмінний успіх, здавалося мені, дарований самою долею. Так я гадав зі скромності, бо не хотів той талан приписати лише своїй заслузі, мені не вірилося, що поєднання в одній особі таких високих і розмаїтих прикмет було випадкове. Ось чому, живучи щасливо, я відчував, ніби це щастя відпущено мені якоюсь вищою ласкою. Коли я вам скажу, що я затятий безвірник, то вас ще дужче вразить незвичність такого переконання. Звичайне чи незвичайне, воно підносило мене над буденщиною, і я ширяв у високості цілі роки; щиро кажучи, я ще й досі шкодую за тими роками. Довго був я в піднебессі, аж це якось увечері... Та ні, це зовсім інша історія, краще про неї забути. Може, я в дечому тут перебільшую. Мені жилося так любо, а проте я прагнув усе нових і нових радощів, ніяк не міг вдовольнитися. Пурхав із свята на свято. Траплялося, я танцював цілі ночі, все більше закохуючись у людей і в життя. Іноді такої пізньої шаленої ночі, коли танці, легкий хміль, розпал і загальна жадоба насолод доводили мене до стану ейфорії, і я, зморений, ніби діставшись до краю знемоги, на мить, здавалося, осягав таємницю буття. Але назавтра знемога минала, а разом з нею забувалася й розгадка таємниці, і я знову кидався ловити втіхи. Так я ганявся за ними, завжди захоплений, невситимий, не знаючи, де й коли спинюся, аж до того дня, точніше, до того вечора, коли змовкла музика й погасли вогні. Свято, де я був такий щасливий... Але дозвольте мені звернутися до нашого приятеля примата. Кивніть йому головою на знак подяки, а головне, випиймо зі мною, мені потрібне ваше співчуття. Бачу — така заява вас дивує. Хіба ви ніколи не відчували раптової потреби у співчутті, допомозі, дружбі? Авжеж, відчували. Але я вже звик вдовольнятися співчуттям. Його домогтися легше, і воно ні до чого не зобов'язує. "Повірте, я дуже співчуваю вам", — запевняє співрозмовник, а сам думає нишком: "Ну, ось, тепер перейдемо до інших справ". "Глибоке співчуття" висловлює й голова уряду — його дуже легко висловити потерпілим від якоїсь катастрофи. Дружба — почуття не таке просте. Вона іноді буває тривалою, добитися її важко, але коли ти вже зв'язав себе узами дружби, то попробуй звільнитися від них — не вийде, треба терпіти. І головне, не думайте, що ваші приятелі телефонуватимуть вам щовечора, як би годилося, щоб довідатись, чи не збираєтеся ви вкоротити собі віку або, хоча б, чи не потрібна вам компанія, чи не хочеться вам піти куди-небудь. Та ні, заспокойтеся, якщо вони подзвонять, то саме того вечора, коли ви не самі і коли життя всміхається вам. А на самогубство вони радше самі вас штовхнуть, гадаючи, що це ваш обов'язок перед собою. Хай боронить вас небо від надто високої думки друзів про вашу особу! Що ж до тих, хто зобов'язаний вас любити, я маю на увазі рідних і соратників (ач, який вираз!), — тут зовсім інша пісня. Ті завжди знають, що вам сказати: саме ті слова, що вбивають. Їхні телефонні дзвінки косять, як автоматні черги. Вони вже не схиблять! Снайпери! Прошу? Розповісти про той вечір? Стривайте, я дійду до нього, майте трошки терпіння. А втім, я й так наблизився до цієї теми, згадавши про друзів і соратників. Уявіть, мені казали, що один чоловік, побиваючись за своїм приятелем, запротореним до в'язниці, щоночі спав не в ліжку, а долі: він не бажав користуватися комфортом, якого позбавили його улюбленого друга. А хто, голубе мій, стане задля нас долі спати? Та хіба я сам спав би так? їй-бо, я хотів би і міг би піти на це. Коли-небудь ми всі зможемо, і в цьому буде наш порятунок. Але досягти його нелегко, бо дружба хибує на неуважність або принаймні вона немічна. Вона хоче, але не може. Мабуть, вона не дуже й хоче? Або ми не такі вже великі життєлюби? Ви помітили, що тільки смерть пробуджує наші почуття? Як палко ми любимо друзів, котрих забрала у нас смерть. Правда? Як ми захоплюємося своїми вчителями, коли вони вже не можуть говорити, бо в рот їм набилася могильна земля. І хвала так легко злітає з наших уст, а може, вони все життя чекали від нас тої похвали. А знаєте, чому ми такі справедливі й великодушні до померлих? Усе пояснюється дуже просто. Ми не скуті щодо них зобов'язаннями. Вони не обмежують нашої волі, ми можемо не поспішати захоплюватися ними і вихваляти їх між коктейлем і побаченням з гарненькою коханкою, — словом, на дозвіллі. Якби вони й зобов'язували нас до чогось, то лише в пам'ять про них, а пам'ять-бо в нас коротка. Ні, ми любимо тільки свіжі спогади про смерть наших друзів, свіже горе, свою скорботу, — себто самих себе. Колись я мав приятеля, якого часто цурався. Нудний був чоловік і все читав нотації. Та коли він захворів і вже на ладан дихав, будьте певні, я, звісно, прийшов. Жодного дня не пропустив. Він упокоївся, стискаючи мені руки, втішений такою відданістю. Набридливій моїй коханці, яка надто часто і марно зазивала мене до себе, стало розуму вмерти молодою. Яке місце вона одразу посіла в моєму серці! Уявіть собі, не просто смерть, а самогубство! Світку мій, яка тоді зчиняється чарівна метушня! Дзвінки по телефону, сповіді серця, умисне короткі фрази, сповнені натяків і тамованого горя і навіть, атож, навіть самообвинувачення. Так уже скроєна людина, мій друже, це істота дволика: вона негодна любити, не люблячи при цьому себе саму. Поспостерігайте за сусідами, коли у вашому домі хтось помре. Усе йшло тихо, мирно, і от, наприклад, помре швейцар. Одразу всі сполошаться, заметушаться, почнуть розпитувати, скорботно зітхати. Небіжчик готовий до огляду, і от уже йде вистава. Людям треба трагедії, що тут вдієш, то їхній природжений потяг, то їхній аперитив. А втім, про швейцара я заговорив не випадково. В нашому домі був швейцар, справжній ірод, та ще й лихий як чорт, нікчема й злоріка, здатний урвати терпець навіть смиренного ченця-францисканця. За життя я ніколи навіть словом до нього не озвався. Уже самим своїм існуванням він псував мені кров. Та ось він помер, і я пішов на його похорон. Як, по-вашому, чому? За два дні перед похоронним обрядом сталося, до речі, багато цікавого. Дружина покійника була слаба і лежала в постелі, кімната в швейцарській лише одна, а перед її ліжком поставили на підставки труну. Мешканцям доводилося самим брати в швейцарській пошту. Вони відчиняли двері, казали: "Добривечір, пані", вислуховували хвалу небіжчикові, на якого дружина показувала рукою, — а потім ішли, захопивши листи й газети. Що ж тут приємного, правда? І все-таки весь будинок продефілював у цій комірчині, де тхнуло карболкою. І ніхто не посилав замість себе прислугу, ні, всі самі поспішали натішитися видовиськом. Та й слуги теж заглядали туди, вже на додачу. В день похорону виявилося, що труна не проходить у двері. "Ріднесенький мій, — примовляла зі своєї лежанки вдова з захопленим і скорботним подивом, — який же ти був великий!" — "Не турбуйтеся, пані, — озвався розпорядник похорону, — зараз ми нахилимо його і винесемо". Домовину винесли, а далі вмостили на катафалк. І тільки я один (крім колишнього розсильного з сусіднього шинку, постійного, як я зрозумів, почарківця покійника), лише я єдиний провів небіжчика до цвинтаря і кинув квіти на його домовину, напрочуд пишну. Потім я відвідав удову й вислухав подяку від цієї лицедійки. Ну скажіть, що за причина цьому всьому. Ніякої — аперитив, та й годі. Якось випало мені ховати старого співробітника в колегії адвокатів. Звичайний жалюгідний канцелярник, котрому я, проте, завжди потискав руку. До речі, там, де я працював, я всім потискав руки і навіть по двічі на день. Такою сердечною простотою я, сказати б, задешево здобув собі симпатію всіх, необхідну для мого душевного гаразду. На похорон старого голова нашої колегії, звісно, не прийшов. А я вважав за необхідне прийти, хоча на другий день їхав у мандрівку, і це багато хто підкреслював. Але я знав, що мою присутність буде помічено і вельми приємно для мене витлумачено. Як же інакше! Бачте, мене не зупинив навіть снігопад, що злякав багатьох. Прошу? Та ви не турбуйтесь, я не відхиляюсь від теми. Але спершу дозвольте мені доказати про ту вдову нашого швейцара. Ця вдова, геть витратившись на дороге розп'яття, на дубову домовину із срібними ручками — доказ глибини її скорботи, десь через місяць уже підчепила собі хлюста, який мав гарний баритон. Він її товк, із швейцарської долинав моторошний лемент, але одразу по екзекуції він розчиняв вікно і виспівував свого улюбленого романса: "Жінки, ви ніжні лиходійки!" — "І все-таки..." — бідкалися сусіди. А що, питається, "все-таки"? Все, здавалося, свідчило проти цього баритона. Правда? І вдова теж стерво! А втім, хто доведе, що вони не кохалися? І хто доведе, що вона не кохала померлого чоловіка? До речі сказати, тільки-но той жевжик дав дьору, надсадивши свій голос і кулаки, вірна вдова знов заходилася славословити небіжчика. Зрештою, мені відомо чимало випадків, коли зовнішні обставини ніби промовляють на користь невтішних удів і вдівців, а насправді вони не щиріші і не вірніші, ніж ця дружина швейцара. Я знав одного чоловіка, що віддав двадцять років свого життя хвойді, задля неї він пожертвував усім — приятелями, кар'єрою, пристойністю — і раптом зрозумів, що ніколи не кохав її. Він просто нудився, та й годі, нудився як більшість людей. Ото й вигадав собі життя, зіткане з усіляких ускладнень та драм. Треба, аби що-небудь відбувалося — ось таке пояснення більшості людських конфліктів. Треба, аби що-небудь сталося незвичайне, хай навіть невільництво без кохання, хай навіть війна або смерть. Отож хай живуть похорони! Але я не мав навіть такого виправдання. Мені не було коли нудитися, бо я царював. Того вечора, про який я хочу розповісти, я нудився менше, ніж будь-коли, і зовсім не бажав, аби сталося "щось незвичайне". А проте... Уявіть собі, любий пане, як спускається над Сеною тихий осінній вечір, ще теплий, але вже вогкий. Заходить ніч, небо на заході ще не зблякло, але вже наливається густотою, кволо відсвічують ліхтарі. Я йшов лівим берегом до мосту Мистецтв. Між замкнутими рундуками букіністів мерехтіла річка. На набережній було майже безлюдно. Парижани вже посідали вечеряти. Я наступав на курне жовте листя, яке нагадувало ще про літо. В небі помалу спалахували зорі, минеш ліхтар, трохи одійдеш, вони займаються яскравіше. Я пив душею вечорову злагоду, тишу, безлюддя. День випав добрий: я перевів через вулицю сліпця, потім справдилося сподівання на пом'якшення вироку моєму підзахисному, він палко потис мені руку; я виявив щедрість у деяких дрібницях, а по обіді в колі приятелів блиснув імпровізованою промовою, напавшись на зашкарублість сердець можновладців та криводушність еліти.