— Що з тобою, Варюсю? Ти на себе не схожа. Цимуля дивилась на неї так само одверто й слухняно,
тільки скам'яніло.
— Що в тебе, з Дрогодзою щось вийшло? Цимуля рішуче захитала головою.
— Тоді, може, з заліками?
— Ні, ні,— прошепотіла Цимуля і заперечила головою, але очі раптом рясно запливли сльозами.
— Ну, тоді що ж з тобою, Варюсю? Що ж ти мовчиш? — з розпукою скрикнула Клава.
— Нічого! В мене просто страшно голова заболіла,— важко проказала Цимуля.
— Ну, дивись ти! Так чого ж ти тут сидиш? Ходімо краще з нами!
Клава мерщій взяла під руку Цимулю й завзято потягла вперед. Ззаду йшов Афонасопуло, розгублений і безпомічний. Все ж потихеньку він доїдав вафлю, яку шкода було покинути. Та вправившись з нею й крадькома витершись, Афонасопуло догнав дівчат. Він тепер легко встряв у компанію, і між ними почалась жвава жартівна розмова.
Так вони вийшли на вулицю й, підчепивши Афонасопула під руку, пішли далі. Афонасопуло опирався своїми кривими ногами.
— Дозвольте! Я ще не обідав! Понімаєш! Я не можу не обідати.
— Буржуазні звички.
І обидві, регочу чи, поволокли його далі.
По дорозі вони купили халви й пішли знову понад Дніпром. Сівши на однім з виступів, вони який час сиділи й мовчки дивились на річку. Там бураво-синіми смугами мружилась, брижилась вода, забруньковані кущі обшмаганими віниками зазирали в плеса, а далі за водами синя мла кутала густі похмурі стіни лісів. Тільки на захід розірвалися хмари, пописались у криваві патьоки й урізались гострими клинами в розлите сонце. Тоді на річці загорілось золоте озеро. Краї його набубнявіли криваво й заколивались густо й неспокійно. Згори йшов перший пароплав і по-молодому жваво та весело обзивався голим берегам.
— А що ж ми будемо робити, Варочко? Нам же іспити з економії.
Але Цимуля нахиляється й з пристрастю кидає:
— К чортам собачим!
І всі заливаються сміхом. А проте згодом беруться за читання, хоч сільськогосподарська економія чомусь не йде в голову.
— Нє, жарти жартами. Але сьогодні треба п'ятдесят сторінок скінчити.
— А ті знаєш, я тобі посовітую хорошее средство. Візьми книжку і поклади під подушку.
— Ну то й що? — наступаючи, допитується Клава.
— Вона сама вивчиться,— одповідає Афонасопуло й, нахилившись, мерщій тікає, бо дві палітурки зашумили в повітрі просто в нього. Він жартома закричав і погнався за дівчатами.
Вони вибігли на тротуар, але там на очах стриманої людності й самі стишились.
— Я все-таки пропоную піти до мене й сісти за навчання,— заявляє Клава.
Пропозиція легко й безжурно приймається. Але по дорозі компанія натрапляє на кіно, спиняється й починає розглядати розмальовані плакати. Потім Цимуля пропонує йти в кіно. Клава ще якийсь час вагається й сперечається. Але Афонасопуло безнадійно й розпачливо махає рукою і заходить перший, цим самим вирішуючи остаточно справу.
В кіно йде якась драма, і всі вони уважно стежать за найгострішими трюками, але в перервах одне одного сіпають і стиха регочуться. Коли виходять із кіно, певне, вже пізно, бо на пішоходах люду стає далеко менше. Вони тепер ідуть розірваною групою. Клава згадує, що в неї зосталась ще куплена на обід халва, і всі пожадливо накидаються на неї.
Біля трамвайного парку вони спиняються. Стрілка на сірому годиннику показує пів на дванадцяту.
— Братця! А як же я піду додому? — збентежено каже Цимуля.
— Ходімо до мене, їй-богу!
— Ні, ні! Я не хочу.
— Таке! А чому?
— Я боюсь, що Дрогодза роздрогодзиться!
Вона сама й обоє її приятелі сміються. Вагоновода, що допіру зліз із трамвая, зацікавлено дивиться на них й співчутливо посміхається. Тоді Афонасопула раптом охоплює якась безклопотна відважність, і він, знявши кепі, широко махає нею й повним від допливу особливого захоплення голосом викрикує до Коломійцевої:
— А ті знаєш? Х-годімо проводимо! Х-гароший вечір! Клава, вся ніби вражена, зламано нахиляється, ловить руку
Цимулі й стогінливо сміється:
— Ой, твій Дрогодза! А коли ж наші іспити?
Але Цимуля рішуче тягне її за собою. Афонасопуло йде попереду, безжурно й зосереджено насвистуючи якогось мо-тива. Коли-не-коли він спиняється, вдивляється в далечінь, потім іде далі. А його висвисти стають зворушені й теплі.
Небо тепер густо-темне, бузовим крапчасте, а тому й тепле. І в цій січній гущі зорі визирають пухнатими, надуто-паву-ковими лапами, полохливо й засмучено. А з-за Дніпра великими темними плямами хтось дихає густою запашною прохолодою весняної ночі.
І ця урочистість ночі та тиша, що ніби сама до себе прислухалась, десь непомітно обволікла дівчат. І вони йшли тепер боязко й нащулено, схвильовано й зосередковано в собі.
— Чого ти така сьогодні, Варюсю?
— Не знаю, Клаво. Мені просто страшно! Ти розумієш? Просто страшно, й від того боляче.
— Ну, диви! Чого ж тобі так страшно?
— Не знаю! Просто ми всі страшенно самітні. Ти розумієш — коли найближчі люди загризли б один одного... На кого ж тоді можна опертися?
— Ну, дурниці які, Варюсю! Це тобі так приверзлось.
— Чого ж приверзлось, коли це справжнісінький факт?
— Який там факт! Це, мабуть, припікає тобі твій Дрогодза!
— Ну, Дрогодза Дрогодзою, але й без нього гірко.
— Кинь ти його к лихій годині! Він якийсь у тебе неоковирний.
Обоє вони при цих словах засміялись, але зразу ж і стихли, уражено й зосереджено прислухаючись до нічної тиші.
На горі близько від приміщення Цимулі всі спинилися і задивилися у нічну далечінь на сході. Там ^ освітленні вогнів вигравала пожмакованими шматками бинда річки, а знизу пахло по-молодому солодким корінням зела. Цимуля схаменулась і заходилась тікати.
— Варюсю?—розчулено обізвалась Коломійцева.— Ти вже йдеш?
— Я вже йду! — глухо промовила та й мерщій заховалась у м'яких киреях темряви.
У двері Цимуля постукалась нерішуче й боязко, але їй довго не виходили відчиняти. Коли ж хтось пізніш відчинив і вона крадькома зайшла до себе, Дрогодза сидів за столом і похнюпившись уп'явся в книжку. Втім, він зразу ж підвів насуплене обличчя й невдоволено поспитав:
— Де ти була?
— Та це ми з товаришками пройшлися прогулятись.
— Оце до півночі?
— Сьогодні, розумієш, чудесна ніч. Це вже справжня весна заходить,— сказала вона мерщій.