Ожина

Сторінка 2 з 2

Давидов Анатолій

Підійшла черга й до інваліда. Він простяг Славкові гроші й удавано весело промовив:

— Насип мені скляночку. А в тих краях, голубе, де ти ожину збирав, я був. Страшні для мене ті місця — ногу там втратив. Та що нога — багато хто навічно у Вовчому урочищі залишився!

Чоловік обережно поклав пакуночок з ягодами у кишеню й неквапом пішов до виходу.

Петько завмер. Невже Славко не розумів, шо перед ним був один із тих воїнів, що отам... над урвищем? Може, він сидів у тому окопі.

Інвалід доходив до брами. І тоді Петько підскочив до Славка, вихопив у нього козубок з ягодами й помчав на вихід.

— Дядечку, візьміть ягоди! — ткнув козубок здивованому чоловікові.— Ми ще назбираємо. Скажіть лишень, куди принести!

— Польова п'ять, четверта квартира! — усміхнувся.— Заходьте, дружина вареників з ожиною наварить, чаєм пригощу, та й розповім дещо...

Петько мчав до Славка. Той стояв на тому ж місці, де щойно продавав ожину.

— На ось — десять карбованців та ще й п'ятдесят копійок,— ткнув Петькові гроші.

У Славкових очах стояли сльози.

— Не будемо більше торгувати,— промовив Петько.— М'яча купимо простого — за дев'ять карбованців. Не такі ми вже й майстри, щоб дорогими гратися! А решту грошей — на квіти. Підемо у гості до того чоловіка, що на милицях. Обіцяв щось цікаве розповісти. Гаразд? І... вибач мені, Славко!