Підійшла черга й до інваліда. Він простяг Славкові гроші й удавано весело промовив:
— Насип мені скляночку. А в тих краях, голубе, де ти ожину збирав, я був. Страшні для мене ті місця — ногу там втратив. Та що нога — багато хто навічно у Вовчому урочищі залишився!
Чоловік обережно поклав пакуночок з ягодами у кишеню й неквапом пішов до виходу.
Петько завмер. Невже Славко не розумів, шо перед ним був один із тих воїнів, що отам... над урвищем? Може, він сидів у тому окопі.
Інвалід доходив до брами. І тоді Петько підскочив до Славка, вихопив у нього козубок з ягодами й помчав на вихід.
— Дядечку, візьміть ягоди! — ткнув козубок здивованому чоловікові.— Ми ще назбираємо. Скажіть лишень, куди принести!
— Польова п'ять, четверта квартира! — усміхнувся.— Заходьте, дружина вареників з ожиною наварить, чаєм пригощу, та й розповім дещо...
Петько мчав до Славка. Той стояв на тому ж місці, де щойно продавав ожину.
— На ось — десять карбованців та ще й п'ятдесят копійок,— ткнув Петькові гроші.
У Славкових очах стояли сльози.
— Не будемо більше торгувати,— промовив Петько.— М'яча купимо простого — за дев'ять карбованців. Не такі ми вже й майстри, щоб дорогими гратися! А решту грошей — на квіти. Підемо у гості до того чоловіка, що на милицях. Обіцяв щось цікаве розповісти. Гаразд? І... вибач мені, Славко!