— Добрий день, бабусенько! — і кинув їй в обличчя жменю землі.
— Здихала б уже скоріше! — сказав найстарший і боляче вдарив палицею по зморщеній руці. Розбив до крові. Діти побігли геть.
Одарка чекала на своїх онуків — Петрика й Варку. Обвішані торбинками, вони ходили по селу. їх дражнили жебраками. На них іноді цькували собак, виганяючи з двору. Жаліла онуків бабуся,— і для неї зберігали вони м'якеньку пампушку чи шматок пшеничного пирога.
Сьогодні онуки зайшли надвечір. У Петрика була розідрана торбинка, а в очах ще не висохли сльози, і за нього розповідала бабусі Варка:
— Лук'янів Санько його побив.
— Нічого, я його теж спіймаю десь. Я йому не прощу! — Петрик витяг з торбини пиріжок.—Один тільки такий: м'який і білий-білий. їжте, бабусю.
З садка вийшов Лук'ян. Діти мовчки стежили за ним. Вони боялись його. Вони не забудуть ніколи, як Лук'ян викидав їх з хати, як мати, повзаючи перед ним на колінах, просила залишити її з дітьми. Не залишив, не змилувавсь...
— Ану, покажи мені торбу,— звернувся він до Петрика.
— Це ваш Санько йому розірвав,— озвалась Варка.— Скажіть йому, хай не б'ється грушевою палицею.
— Це ти у мене яблук накрав?
— Ні,— розгублено відповів Петрик.— Нам дали на тому кутку.
— Шляєтеся тут! Хіба за вами вслідиш... "На тому кутку"... Хтось буде давати вам не червиві... Накрали...— і він почав витягати з торбинки яблука. Петрик кинувся до нього, та вирвати торбинки не міг. Лук'ян пхнув хлопця від себе, і боялася стара Одарка захистити онука — викине її хазяїн з хлівця. Куди вона піде тоді, куди?
Мовчала стара. Мовчала й дівчинка, злякано притиснувшись до бабусі Підвівся з землі Петрик, спідлоба дивився на хазяїна. Глибоко й надовго в дитяче серце запала злість на Лук'яна.
— Щоб більше мені тут не швендяли. Геть з двору! — Прогнав дітей, і бабуся змовчала. Бабуся не сказала йому ні слова. Біля неї лежав білий пухкий пиріжок, що його принесли онуки. Вона взяла його і, хоч надворі світило сонце, зайшла в хлівець, лягла на твердих дошках і лежала так довго — мовчазна й строга. На другий і на третій день не прийшли до неї онуки. В Одарки не було вже чого їсти. Хазяїн наказав дати їй в черепку, як собаці, борщу і грудку пшоняної каші. А надвечір, потай від хазяїна, прибули Петрик з Варкою. Вони влізли до бабусі крізь проламану в хліві дошку і розмовляли з нею пошепки.
— Мама пішла найматися Б економію. Якщо не приймуть, тоді думає податися на хутори — там наймичок потрібно.
— А нас, бабусю, вже гонять з дворів. І погано дають милостиню. Ось бачите, з самого ранку ходимо, а в торбі кілька шматків, та й то або цвілі, або такі сухі, що водою треба розмочувати. Бабусю, чого ж ви плачете?
— Діти... нещасні діти, сироти,— сказала бабуся, і шорстка долоня її погладила голову Петрика.
Онуки посиділи трохи й почали збиратися.
— Ми, бабусю, до вас будемо навідуватись, як темнітиме надворі.
— І Лук'ян не знатиме.
— Ну, ну, приходьте. Діти пішли.
Так минав день за днем. Починали жовтіти Лук'янові яблуні. Ночі ставали холодними й вітряними. Глухо шуміла стара тополя, а Одарка все ще жила в хлівці. Вночі їй було холодно. Вона кутала своє тіло в свитину, але свитина куца. І коли видавався сонячний день, бабуся, спинаючись на палицю, виходила з хліва, сідала на стільчику проти сонця. Та осіннє сонце гріло мало. Заволікали його хмари, що брались невідомо звідки; розірваним клоччям вони низько пливли над землею. Часом сіяв з них дощ. Пролітали в теплі краї птахи, Одарка стежила за рухливим ланцюжком, доки не зникав він з очей.
І була остання ніч, коли Одарка вийшла з хлівця на подвір'я. Темно. Холодним блиском ножа відсвічувала річка, що помітно розбухла, розлилася й поширшала від дощів. Одарка ступила кілька кроків і раптом упала.
— Що ж це воно, матінко моя... Та невже у дворі смерть мені буде? Хоч би ж хто вийшов.
На подвір'ї нікого не було. У Лук'яновій садибі пробіг собака, задзеленчало по дроту коліща, але ніхто не цокнув клямкою, ніхто не вийшов з хати.
Шуміла тополя, налітав на яблуні вітер, зриваючи пожовклий лист. З великими труднощами Одарка, плазуючи на колінах, дісталась до хлівця, лягла па липові дошки. Чи, може, втомилась дуже, а тільки їй не вистачало повітря, наче хтось важкий навалився на груди і душить, душить...
Яблуневе гілля, метляючись, чіплялося за дах. Може, з годину, може, зо дві лютував вітер. Потім почав ущухати. Одарка добре почула, як упали зверху дощові краплини; швидко наростаючи, вони били в залізний дах гусго-густо. Збігала з даху вода. Захотілося пити. Простягла руку до залізної кварти, але пальці випустили її. Зрозуміла: надходить смерть.
Диким поглядом дивиться стара жінка в темний куток хлівця, і там виростає перед очима привид її сина. Він стоїть, високий, в довгій полотняній сорочці, й говорить: "Четверо дітей у мене, мамо, четверо... Куди з ними дінусь?"
Одарці стає страшно. Вона чує виразно його голос, бачить його перед собою, змарнілого, зажуреного. їй хочеться покликати когось на допомогу, але відчуває, що навіть поворухнути губами не зможе, і тільки стежить за ним. Ось він сів на дровітню. Крізь щілини в хліві пробивається знадвору місячне сяйво, мережить на ньому сорочку. Знову чує Одарка знайомий голос: "Ніч яка гарна — місячна, тиха... піду пройдуся трохи до річки".
І він підвівся, високий, ставний син, тихо вийшов з хлівця, не зачинивши за собою дверей. Одарка хотіла перехреститись, але не змогла.
— І прости мені всякі согрішенія, вольні й неволь...
Шумів дощ, метлялося гілля яблунь, прилипало до заржавілого даху пожовкле листя.
Ранок був на диво ясний. Лук'ян заніс на подвір'я перев'язані мотузком саджанці молодих яблунь, почав копати ямки. Він кілька разів зупинявся й оглядав хлівець і вже потім, без вагань, устромивши лопату в м'який грунт, зайшов до баби.
— Так я, Одарко, хлівець думаю ламати. Доведеться шукати вам у когось притулку. Воно й так он скільки часу тримав вас, а мені яблуньки треба саджати. Так, що... не гнівайтесь.
Одарка мовчала. Вона лежала з розкритими очима, закутана в драну свитину. Лук'ян ступив ближче.
— Кажу, Одарко, збиратися треба. Ламатиму я хлівець.