— Ах, я й забув, що ваше преосвященство вважає чемність за одну з християнських чеснот. Я пригадую вашу проповідь, виголошену у Флоренції з приводу моєї суперечки з вашим анонімним захисником.
— Я саме хотів про це поговорити з вами. Чи не можете ви пояснити причину вашої особливої неприязн до мене? Якщо ви просто обрали мене за зручни об'єкт для своїх нападок — це зовсім інша річ. Ваші методи політичної полеміки — це ваша справа, та ми зараз і не говоримо про політику. Але тоді мені здавалося, що ви почуваєте до мене якусь особисту ненависть. А коли так, то я б дуже хотів знати, чи не заподіяв я вам коли-небудь якого зла?
Чи не заподіяв він якого зла!
Овід підніс до горла забинтовану руку.
— Мушу нагадати вашому преосвященству дещо із Шекспіра,—відповів він з коротким сміхом.—В одні з його п'єс є людина, яка не терпить звичайнісіньког невинного кота. Я так само почуваю антипатію до священиків. Коли я бачу рясу, то це викликає у мене з-з-убний біль.
— Коли тільки це...— Монтанеллі байдуже махну рукою, мовляв, не варто про це й говорити.— Однак,— додав він,— образа — це одно, а перекручуванн фактів — інше. Коли ви, відповідаючи на мою проповідь, запевняли, що я знаю свого анонімного заступника, ви помилялись. Я не обвинувачую вас у навмисному наклепі, але кажу, що це була неправда. Я й досі не знаю, хто він такий.
Овід, схиливши голову набік, немов учений дрізд, з хвилину поважно дивився на кардинала, потім зненацьк відкинувся назад і голосно розсміявся.
— О, s-s-sancta simplicitas! 1 Милі, невинні аркадські
Свята простота (лат.).
пастушки! Ви так і не догадалися? Невже ви н-н-ніколи не бачили роздвоєного копита? Монтанеллі підвівся.
— Невже, синьйоре Ріварес, ви хочете цим сказат, що за свого суперника писали самі?
— Я знаю, це було негарно,— відповів Овід, дивлячис на нього великими невинними синіми очима.— Але ви все це так легко ковтали, немов устриць. Це було дуже негарно, але так с-с-смішно.
Монтанеллі прикусив губу і знов сів. Він з самого початку помітив, що Овід хоче вивести його з рівноваг, і вирішив будь-що лишатися спокійним. Але тепе він починав розуміти, чому так лютував полковни. Людині, яка цілих три тижні по дві години на день допитує Овода, можна вибачити, коли в неї мимохіт вирветься лайка.
— Облишмо це,— сказав спокійно Монтанеллі.— Я хотів вас побачити головне от для чого. Я кардина, я можу певною мірою вплинути на вашу долю. Але я скористаюся з своїх привілеїв лише для того, щоб .не допустити ніякого насильства над вами, не викликаного потребою перешкодити вам чинити насильств над іншими. Отже, я послав по вас почасти, щоб спитати, чи не скаржитесь ви на що-небудь,— про кайдани я поговорю, але, може, у вас є щось інш,— а також для того, щоб, перш ніж висловити свою думку, подивитися, що ви за людина.
— Мені нема на що скаржитися, ваше преосвященств. Війна є війна. Я не дитина і зовсім не сподіваюс, що уряд погладить мене до голівці за те, що я пота переправляю на його територію зброю. Цілком природно, що зі мною поводяться так суворо, як тільк можуть. А щодо того, яка я людина, то ви вже якось слухали мою романтичну сповідь у гріхах. Хіба цього не досить? Чи ви хочете, щоб я повторив її ще раз?
— Я вас не розумію,— холодно промовив Монтанелл, крутячи між пальців олівець.
— Невже ваше преосвященство забули старого Дієго, богомольця? — Він раптом змінив голос і став говорити, як Дієго: — Я нещасний грішник...
Олівець хруснув у руці Монтанеллі.
— Це вже занадто! — промовив він.
Тихенько засміявшись, Овід відкинувся назад і стежив, як Монтанеллі мовчки ходив по кімнаті.
— Синьйоре Ріварес,— промовив він нарешті, спиняючис проти Овода,— ви вчинили мені таке, чого
жодна істота, народжена від жінки, не зважилась би вчинити найлютішому своєму ворогові. Ви підгледіли моє особисте горе і зробили собі посміховище з стра свого ближнього. Я ще раз прошу вас сказат мені: чи не заподіяв я вам якого зла? А коли ні, то навіщо ж ви так безсердечно поглумилися над мною?
Відхилившись на спинку стільця, Овід дивився на нього, посміхаючись тонкою, холодною, незбагненною усмішкою.
— Це з-з-забавляло мене, ваше преосвященство.
Ви все так брали близько до серця, і це трохи н-н-на-гадувало мені мандрівний цирк...
Монтанеллі з поблідлими губами відвернувся і по.
— Одведіть ув'язненого,— промовив він, коли увійшл варта.
Коли вони пішли, він сів до столу, тремтячи від незвичного гніву, і присунув до себе пачку доповідей, одержаних від священиків його єпархії. Але враз відштовхну їх і закрив руками обличчя. Здавалось, Овід залишив після себе якусь жахливу тінь, якийсь при слід.
Монтанеллі сидів наляканий, тремтячий, боячись глянути, щоб не побачити привида, хоч і знав, що його немає.
Привиди перетворювалися в страшні видіння. Це була просто фантазія розбурханих нервів, але ним оволодів невимовний жах від незримої присутності пораненої руки, усміхненого, жорстокого рота, таємничи очей, синіх, як морська вода...
Щоб позбутися страшної уяви, він взявся до робот. Протягом дня в нього не було вільної хвилини, і ніщо не турбувало його, але пізно вночі, ідучи спати, він зупинився на порозі від раптового приступу жаху. Що як він усе це побачить у сні? Він одразу ж повернувс, опустився на коліна помолитися перед роз'яттям.
Проте цілу ніч лежав з незаплющеними очима.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Спалах гніву не завадив Монтанеллі виконати свою обіцянку. Він так енергійно запротестував прот того, щоб Оводові надівали кайдани на незагоєну рану, що бідолашний полковник, який мало не збожеволі од усієї цієї справи, з розпачу велів'зняти в'яз кайдани і з ніг.
— Звідки мені знати,— скаржився він ад'ютантов,— проти чого його преосвященство буде обурюватис завтра? Коли він звичайнісінькі наручники назива жорстокісґю, то чому б йому не повстати проти ґрат або не зажадати, щоб я годував Рівареса устрицям та трюфелями. Колись злочинців вважали за злочинців і відповідно з,ними поводились, і до зрадникі ставилися не краще, ніж до злодіїв. Але тепер бунтівники ввійшли в моду, і його преосвященство збирається взяти опіку над усіма негідниками в країні.