— Чого ви од мене хочете?
Артур говорив різким сердитим голосом, зовсім не схожим на його звичайний тон.
— Я тільки хочу, щоб ви щиро, просто й чесно сказали нам усе, що знаєте про це товариство і його членів. Насамперед відколи ви знайомі з Боллою?
— Ніколи в житті не бачив його і нічого про нього не знаю.
— Невже? Ну, ми'ще вернемося до цього. А Карло Біні ви, певно, знаєте?
— Ніколи не чув про такого.
— Дуже дивно. Ну, а Франческо Кері?
— Уперше чую це ім'я.
— Але ж ось лист до нього; писаний вашою рукою. Гляньте!
Артур недбало глянув на лист і відклав його.
— Ви пізнаєте цей лист?
— Ні.
— Ви заперечуєте, що це написано вашою рукою?
— Я нічого не заперечую. Я не пам'ятаю такого листа.
— Тоді, може, ви пригадаєте цей лист?
Йому дали ще один лист, і він побачив, що це був лист, який він писав восени одному товаришеві-студентові.
— Ні.
— А того, кому писали?
— Теж ні.
— У вас надзвичайно коротка пам'ять.
— Цей дефект властивий мені здавна.
— Справді? А я чув якось від одного з професорів університету, що вас зовсім не вважають там за не, а швидше навпаки.
— Ви, мабуть, судите про здібності з погляду поліцейськ-шпигунського.
Професори університету вживают це слово в іншому розумінні.
У голосі Артура виразно вчувалося чимраз більше роздратування. Він знесилився від голоду, тяжкого повітря й безсоння; здавалося, кожна кістка в його тілі боліла окремо. Голос полковника дратував його вимучені нерви, як дряпання грифеля по дошці.
— Містере Бертон,— поважно промовив полковни, відкидаючись на спинку стільця,— ви знов забуваєтесь, і я ще раз попереджаю, що такий тон не
доведе вас до добра. Здавалося 6,' ви вже досить на
терпілися в карцері, щоб мати бажання вдруге туди
попасти. Кажу вам одверто, що я змушений буду вжит суворих заходів, коли ви не припините свого опор. Майте на увазі, у мене є докази, переконливі
докази, що деякі з цих молодих людей таємно провозил в наш порт заборонену літературу і що ви теж
допомагали їм. Ну, чи скажете ви мені по добрій волі,
що ви знаєте про цю справу?
Артур ще нижче схилив голову. У ньому, немов щось живе, ворушилася сліпа, нестямна, звіряча лють. Почуття, що він от-от утратить владу над собою, лякало його більше, ніж будь-які загрози. Вперше в житті він почав розуміти, скільки таємних інстинктів може ховатися під культурною оболонкою людини
і під благочестям християнина. Жах перед самим собо опанував його з страшенною силою.
— Я чекаю вашої відповіді,— сказав полковник.
— Мені нічого вам відповідати.
— Ви рішуче одмовляєтесь відповідати?
— Я нічого не скажу,
— Тоді я просто звелю зараз одвести вас до карцера і держатиму там доти, поки ви не зміните своїх думок. А коли ви здумаєте ще більше бунтувати, вас закують у кайдани.
Артур глянув на нього, тремтячи з голови до ніг.
— Робіть що хочете,— повільно промовив він,—
а як поставиться англійський посол до ваших витіво з британським підданим, злочину якого не дове, то вже його справа.
Нарешті Артура відвели до його першої камери. Він кинувся на ліжко і проспав аж до ранку. У кайдан його не закували, і жахливого карцера він теж більше не бачив. Але ворожнеча між ним і полковнико розгорялася з кожним допитом.
Даремно молився Артур у своїй камері, щоб бог допоміг йому перебороти свою злобу, даремно розмірковува над милосердям і терпінням Христа. Тільк-но його приводили в довгу порожню кімнату до встеленого сукном стола і він бачив перед собою нафабрен вуса полковника, як його враз опановував нехристиянський дух, підбиваючи на ущипливі" запереченн і презирливі відповіді. Ще не минуло й місяц, як Артур сидів у в'язниці, а взаємна ненависть їх так загострилася, що ні він, ні полковник не могли бачити один одного без гніву.
Постійне напруження під час цієї маленької війни починало тяжко позначатися на нервах Артура. Знаюч, як пильно за ним наглядають, і пригадуючи жах розповіді про те, що в'язням іноді підмішують у їжу белладонну і потім записують їх марення, він став боятись їсти і спати. Коли вночі повз нього пробігал миша, він схоплювався, обливаючись холодним потом і тремтячи від жаху; йому здавалось, що хтось заховався в камері і підслуховує, що він говорить у сні.
Жандарми, очевидно, хотіли всякими підступами вирвати в нього яке-небудь свідчення, що могло 6
скомпрометувати Боллу. І його так гнітив вічний страх попасти через необачність у пастку, що саме через таке напруження нервів йому й справді загрожувал ця небезпека. Вдень і вночі дзвеніло в нього у вухах ім'я Болли, заважаючи його молитвам і злітаюч з уст замість імені діви Марії, коли він перебира чотки.
Але найгірше було те, що його віра, як і зовнішній світ, з кожним днем все більше одпливала від нього. Він з гарячковою упертістю хапався за цю останню опору, щодня вистоюючи по кілька годи на молитві, але думки його все частіше вертались до Болли, і слова молитви він повторював машинальн.
Найбільшою його втіхою був старший наглядач тюрми. Це був маленький дідусь, товстий і лисий, який спочатку докладав усіх зусиль, щоб зберегти суворий вигляд. Але поступово природна добродушніст, що виглядала з кожної ямки його пухлого обличч, перемогла службовий обов'язок, і він почав передавати з камери до камери записки від ув'яз.
Якось у середині травня цей наглядач увійшов у камеру з таким похмурим і сердитим лицем, що Ар-тур аж занімів від здивування.
— Що таке, Енріко? — вигукнув він.— Що це з вам сьогодні?
— Нічого,— сердито буркнув старий і, підійшовш до ліжка, почав стягати ковдру, прислану Артуро-ві з дому.
— Нащо ви забираєте мої речі? Хіба мене переводят до іншої камери?
— Ні, вас випускають.
— Випускають? Сьогодні? Зовсім? Енріко!
Схвильований Артур схопив старого за руку. Той
сердито вирвав її.
— Та що з вами, Енріко? Чому ви не відповідаєте?
Нас усіх випускають?
Зневажливе бурмотіння було єдиною відповіддю.
— Слухайте,— Артур, сміючися, знов узяв наглядач за руку,— вам аж ніяк не пощастить посваритися зі мною, бо я однаково не ображуся. Я хочу знати про інших.
— Про інших? — буркнув Енріко і раптом кинув сорочку, яку складав.— Сподіваюся, не про Боллу?