Овід

— Синьйоро Болла, ми з вами занадто добре ро­зумієм одне одного, щоб гратися в компліменти та скромні заперечення. Скажіть мені одверто: чи визна­єт ви, що тратите свій розум на діло, яке могли б виконувати люди, не такі розвинені, як ви?

— Коли ви так уже вимагаєте відповіді, то мушу сказати, що почасти визнаю.

— Тоді чому ж ви це допускаєте? Вона мовчала.

— Чому ви це допускаєте?

— Тому, що тут нічого не вдієш.

— Що це значить?

Вона глянула на нього докірливо.

— Недобре отак мене допитувати.

— Але все-таки скажіть мені.

— Ну, коли ви неодмінно хочете знати, скажу. Життя моє розбите, і в мене немає енергії почати щось справжнє. Я можу бути тільки шкапою і ви­конуват лише технічну роботу для партії. При­наймн я виконую її сумлінно, а комусь же треба це робити.

— Звичайно, треба, тільки не завжди комусь од­ном.

— Це все, на що я здатна.

Він загадково глянув на неї напівзаплющеними очима. Вона підвела голову.

— Ми знов повертаємось до старого, а збиралися

перейти до діла. Марна річ говорити мені, на що я

здатна, бо я однаково нічого іншого вже не робитиму.

Але можу допомогти вам обміркувати ваш план. У чому там справа?

— Спочатку ви попереджаєте, що немає рації вам щось пропонувати, а потім питаєте, що саме я пропо­ну. Я хочу, щоб ви допомогли мені не тільки обмір мій план, а й втілити його в життя.

— Спочатку я вас вислухаю, а тоді буде видно.

— Скажіть мені, чи ви чули, що у Венеції готу­ютьс до повстання?

— Відколи оголошено амністію, я тільки й чую, що про плани повстань та санфедистські змови. Але я ставлюся скептично до цього.

— Здебільшого до цих чуток так само ставлюсь і я. Але зараз я говорю про справжню серйозну орга­нізаці повстання проти австрійців у цілій провінції.

Дуже багато революційної молоді в Папській облас­т таємно готується до переходу через кордон, щоб вийти на допомогу венеціанцям. І я чув від моїх при­ятелі у Романьї...

— Скажіть,— перебила його Джемма,— ви цілком довіряєте вашим приятелям?

— Цілком. Я знаю їх особисто і працював разом з ними.

— Очевидно, вони члени тієї організації, до якої ви належите? Вибачте за недовір'я, але я ніколи не буваю певна в точності інформацій, одержаних від підпільних організацій. Мені здається, що звичка...

— Хто вам сказав, що я належу до якоїсь органі­заці? — різко перебив він її.

— Ніхто. Я сама догадалась.

— А! — Овід відкинувся на спинку стільця і серди­т глянув на неї.— Ви завжди догадуєтесь про осо­бист справи своїх знайомих? — спитав він трохи зго.

— Дуже часто. Я досить спостережлива і з своїх спостережень люблю робити висновки. Отже, будьте обережними зі мною, коли хочете щось приховати.

— Я не боюся, що ви щось знатимете, аби це не йшло далі. Сподіваюсь, ви не...

Вона підвела голову в напівображеному здиву.

— Ви могли б цього й не питати.

— Я певний, що стороннім ви не скажете, але чле­на партії...

— Партії потрібні факти, а не мої особисті здога­д. Звичайно, я нікому про це не говорила.

— Дякую. Може, ви навіть догадалися, що це за організація?

— Сподіваюся — не ображайтесь за мою одвертість, ви ж самі почали розмову,—сподіваюся, що це не "Ножарі".

— Чому ви так сподіваєтесь?

— Тому, що ви гідні чогось кращого.

— Усі ми гідні чогось кращого. Це ваші слова, тільки навиворіт. А втім, я справді належу не до "Но­жарі", до "Червоних поясів". Вони надійніші і серйозніше ставляться до справи* — Ви маєте на увазі вбивство?

— Між іншим, і це. Ножі теж дуже корисні, але тільки при добре організованій пропаганді. Тим-то ме­н й не подобаються "Ножарі". Вони вважають, що ніж розв'язує всі труднощі, і помиляються. Ножем можна зробити чимало, але не все.

— Невже ви думаєте, що ножем можна щось зро­бит?

Він здивовано поглянув на неї.

— Звичайно,— говорила далі Джемма,— ножем можна усунути перешкоду, істотну для даного мо­мент — якого-небудь розумного шпигуна або негідника-чиновника; але чи не створите таким чином ще гірші труднощі — це інше питання. Кожне нове вбив­ств тільки розбещує поліцію, а народ привчає до насильства і жорстокості.

— А що ж, по-вашому, буде, коли настане рево­люці? Невже ви сподіваєтеся, що народу і тоді не доведеться звикати до насильства? Війна є війна.

— Так, але відкрита революція — інша річ. Це один з моментів у житті народу, і цей момент — ці­н, якою ми платимо за наше майбутнє. Без сумніву, відбуватимуться страшні речі — вони властиві кожній революції. Але це поодинокі факти — виняткові по­дробиц виняткового моменту. А жахлива безладна різанина може ввійти в звичку. Народ дивитиметься на неї як на звичайний випадок, і почуття священності людського життя притупиться. Я не довго була в Романьї, але й те, що я бачила, справило таке вра­женн, ніби там насильство увійшло або входить у механічну звичку.

— Все-таки це краще, ніж механічна звичка до по­кірливост і послуху.

— Я не згодна. Всі механічні звички погані, раб­ськ, а ця, крім усього іншого, ще й виховує у людях жорстокість. Звичайно, якщо, по-вашому, мета роботи революціонера полягає в тому, щоб вирвати в уряду деякі поступки, то таємна організація і ніж повинні здаватися вам найкращими знаряддями боротьби: уряди цих країн нічого іншого так не бояться. Але коли ви, як і я, вважаєте, що перемогти уряд — це ще не мета, а засіб, що веде до мети, і що головна мета — змінити відносини між людьми,— ви змушені будете по-іншому братися до роботи.

Привчаючи лю­де зневажати кров, ви зменшуєте цінність людського життя.

— А цінність релігії?

— Я не розумію. Він посміхнувся.

— Ми з вами по-різному визначаємо корінь зла. Для вас він — в недооцінці людського життя.

— Вірніше — священності людського життя.

— Як хочете. Для мене головна причина наших злигоднів і помилок полягає в хворобі розуму, що на релігією.

— Ви маєте на увазі якусь певну релігію?

— О ні! Це питання зовнішніх симптомів. Сама хвороба проявляється в релігійному напрямку розуму, в настійній потребі створити фетиш, обожнювати його, впасти ниць і поклонятися перед ним. Байдуже, чи це буде Ісус, чи Будда, чи священне дерево. Ви, звичайно, не згодні зі мною. Ви можете бути атеїстом, або агностиком, або ким хочете, але я відчую ваш релігійний темперамент за п'ять ярдів. Зрештою, да­ремн сперечатись про це. Та ви помиляєтесь, вва­жаюч, що я — один з тих, хто дивиться на вбивство лише як на засіб усунення негідників-чиновників. Кі­нец кінцем, для мене це засіб — і при тому найкра засіб — підірвати авторитет церкви, привчаючи народ дивитися на церковних агентів, як і на інших паразитів.