Овід

Сторінка 33 з 78

Етель Ліліан Войнич

У другій половині листопада Овід об'явив коміте­тов, що він хоче два тижні відпочити на березі моря. Усі були певні, що він подався до Ліворно; але коли незабаром туди поїхав доктор Ріккардо і хотів з ним побачитися, він даремно шукав його по всьому місту.

П'ятого грудня у Папській області вибухнув серйозний політичний заколот і прокотився вздовж усього хребта Апеннінських гір. Тоді всім стало зро­зуміл, чому це Овід раптом задумав відпочивати се­ре зими. Він повернувся до Флоренції, коли повстан­н було вже придушено, і, зустрівши на вулиці Рік­кард, ввічливо зауважив:

— Я чув, що ви мене шукали в Ліворно, а я був у

Пізі. Чудове старовинне місто. В ньому почуваєш себе,

як у щасливій Аркадії.

— На Різдво він якось прийшов на засідання літера­турног комітету в домі доктора Ріккардо. Засідання

було людне, і коли він, трохи спізнившись, увійшов

з винуватою усмішкою в кімнату, там уже ніде було

сісти. Ріккардо підвівся, щоб принести йому стілець

із сусідньої кімнати, але Овід спинив його.

1 А р к а д і я — місцевість у стародавній Греції, оспівана антич­ним поетами як мирний край пастухів. Пізніше сприймалась як щаслива казкова країна, позбавлена турбот.

— Не турбуйтеся,— сказав він,— я знайду собі

місце.

Він пройшов до вікна, коло якого сиділа Джемма, і влаштувався на підвіконні, прихилившись головою до рами.

Він, посміхаючись, дивився вниз на Джемму напів­заплющеним очима. Вона відчувала цей загадковий погляд, що робив його схожим з портретами Леонардо да Вінчі, і інстинктивне недовір'я до цього чолові­к поступилось місцем незрозумілому, безрозсудному страху.

На засіданні обговорювали випуск прокламації з приводу недороду, що загрожував Тоскані голодом. У цій прокламації комітет мав зробити деякі пропо­зиці, щоб запобігти лихові. Прийти до якогось вирі­шенн було нелегко, бо, як звичайно, думки членів ко­мітет різко розходилися. Найпередовіша група, до якої належали Джемма, Мартіні й Ріккардо, стояла за енергійну апеляцію до уряду й суспільства про те, щоб негайними заходами було полегшено становище селянства. Поміркована ж фракція, думку якої, зви­чайн, підтримував і Грассіні, побоювалася, що занад різкий тон відозви може швидше роздратувати мі­ністерств, ніж переконати.

— Звичайно, панове, ваше бажання подати негайну

допомогу народові дуже похвальне,— промовив Грас­сін, дивлячись на схвильованих радикалів поблажли­в,— але хіба мало у нас з вами всяких нездійсненних

бажань. Якщо ми почнемо говорити з урядом таким

тоном, як ви пропонуєте, то він зовсім не вживе ні­яки заходів, аж поки не вибухне справжній голод.

Тут хоч би добитися від міністерства, щоб воно об­стежил стан урожаю, і то був би крок уперед.

Галлі, який сидів у кутку біля грубки, схопився, щоб відповісти своєму ворогові.

— Крок уперед! Але голод не чекатиме, пеки ми

посуватимемося такими кроками. Перш ніж ми збе­ремос допомогти народові, він увесь перемре.

— Цікаво було б знати...— почав Сакконї, але кілька голосів перебили його.

— Голосніше, нічого не чути.

— Звичайно, не чути, коли на вулиці такий гар­миде,— роздратовано зауважив Галлі.—Ану, гляньте, Ріккардо, чи зачинене вікно? Тут сам себе не чуєш.

Джемма оглянулася.

— Вікно зачинене, але, здається, по вулиці йде

мандрівний цирк.

З вулиці доносилися регіт і крики, дзеленькання дзвоників і тупіт ніг, перемішуючися з жахливим за­вивання мідних труб та немилосердним гупанням барабана.

— Кілька днів доведеться потерпіти,— сказав Рік­кард.— Не можна ж на Різдво вимагати тиші. Сакконі, що ви хотіли сказати?

— Я кажу, що було б цікаво знати, якої думки про це в Пізі й Ліворно.

Може, синьйор Ріварес що-небудь скаже нам. Він якраз звідти приїхав.

Овід мовчав. Він дивився у вікно і, здавалось, не чув, що до нього зверталися.

— Синьйоре Ріварес,— покликала його Джемма.

Вона сиділа дуже близько до нього і, коли він не

відповів, тихенько торкнулась його руки. Він поволі повернувся до неї обличчям, і вона здригнулась, по­бачивш застиглу, жахливу його нерухомість. Одну мить воно здавалось обличчям мерця. Потім губи якось чудно ворухнулись.

— Так,— прошепотів він,— це мандрівний цирк.

Першим її поривом було захистити його від ціка­ви очей. Не розуміючи, що з ним, вона тільки бачи­л, що весь він і душею, і тілом підпав під владу яко­гос страшного видіння чи галюцинації. Вона швид­к підвелась і, заслонивши його, відчинила вікно, не­мо для того, щоб подивитися на вулицю. Ніхто, крім неї, не бачив його обличчя.

По вулиці проходив мандрівний цирк — клоуни, що їхали на ослах, і арлекіни в різнобарвних костю­ма. Компанія різдвяних масок, сміючись і штовхаю, перекидалася жартами з цирковими фокусника­м, засипаючи їх дощем серпантину, і кидала малень­к мішечки з цукерками Коломбіні, яка сиділа у візочку, вся в блискітках і перах, з фальшивими ло­конам на лобі і фальшивою усмішкою на губах. За візком бігла строката юрба — хлопчаки, жебраки,

1 Арлекін — комічна дійова особа в італійських комедіях, його кохана звалась Коломбіна.

клоуни, що перекидалися через голову, і продавці фруктів. Вони плескали в долоні, штовхали й били когось не видного за натовпом. Але раптом Джемма виразно побачила горбатого бридкого карлика, химер­н вдягненого в блазенське вбрання, у паперовому ковпаку з балабончиками. Очевидно, він теж був з мандрівної трупи і потішав юрбу огидними гримаса й кривлянням.

— Та. що там таке? — спитав Ріккардо, підходячи

до вікна.— Чим ви так зацікавились?

Він був трохи здивований, що вони змусили весь комітет чекати себе ради того, щоб подивитися на бродячих клоунів.

Джемма обернулася.

— Нічого цікавого,—сказала вона.—Просто бро­дячи цирк. Але вони зняли такий гармидер, ніби

щось трапилося.

Вона стояла, спершись однією рукою на підвікон­н, і раптом почула міцний потиск холодних пальців Овода.

— Дякую,— ледве чутно прошепотів він і, зачинив­ш вікно, знов сів на підвіконня.

— Боюся, що затримав вас, панове,— промовив він своїм звичайним жартівливим тоном.— Я дивився на мандрівний цирк. Цікаве видовище.

— Сакконі щось питав у вас,— похмуро кинув Мартіні.

Поводження Овода здавалося йому безглуздою манірністю, і йому було досадно, що Джемма так без­тактн пішла за його прикладом. Це було на неї зов­сі не схоже.