У другій половині листопада Овід об'явив комітетов, що він хоче два тижні відпочити на березі моря. Усі були певні, що він подався до Ліворно; але коли незабаром туди поїхав доктор Ріккардо і хотів з ним побачитися, він даремно шукав його по всьому місту.
П'ятого грудня у Папській області вибухнув серйозний політичний заколот і прокотився вздовж усього хребта Апеннінських гір. Тоді всім стало зрозуміл, чому це Овід раптом задумав відпочивати сере зими. Він повернувся до Флоренції, коли повстанн було вже придушено, і, зустрівши на вулиці Ріккард, ввічливо зауважив:
— Я чув, що ви мене шукали в Ліворно, а я був у
Пізі. Чудове старовинне місто. В ньому почуваєш себе,
як у щасливій Аркадії.
— На Різдво він якось прийшов на засідання літературног комітету в домі доктора Ріккардо. Засідання
було людне, і коли він, трохи спізнившись, увійшов
з винуватою усмішкою в кімнату, там уже ніде було
сісти. Ріккардо підвівся, щоб принести йому стілець
із сусідньої кімнати, але Овід спинив його.
1 А р к а д і я — місцевість у стародавній Греції, оспівана античним поетами як мирний край пастухів. Пізніше сприймалась як щаслива казкова країна, позбавлена турбот.
— Не турбуйтеся,— сказав він,— я знайду собі
місце.
Він пройшов до вікна, коло якого сиділа Джемма, і влаштувався на підвіконні, прихилившись головою до рами.
Він, посміхаючись, дивився вниз на Джемму напівзаплющеним очима. Вона відчувала цей загадковий погляд, що робив його схожим з портретами Леонардо да Вінчі, і інстинктивне недовір'я до цього чоловік поступилось місцем незрозумілому, безрозсудному страху.
На засіданні обговорювали випуск прокламації з приводу недороду, що загрожував Тоскані голодом. У цій прокламації комітет мав зробити деякі пропозиці, щоб запобігти лихові. Прийти до якогось вирішенн було нелегко, бо, як звичайно, думки членів комітет різко розходилися. Найпередовіша група, до якої належали Джемма, Мартіні й Ріккардо, стояла за енергійну апеляцію до уряду й суспільства про те, щоб негайними заходами було полегшено становище селянства. Поміркована ж фракція, думку якої, звичайн, підтримував і Грассіні, побоювалася, що занад різкий тон відозви може швидше роздратувати міністерств, ніж переконати.
— Звичайно, панове, ваше бажання подати негайну
допомогу народові дуже похвальне,— промовив Грассін, дивлячись на схвильованих радикалів поблажлив,— але хіба мало у нас з вами всяких нездійсненних
бажань. Якщо ми почнемо говорити з урядом таким
тоном, як ви пропонуєте, то він зовсім не вживе ніяки заходів, аж поки не вибухне справжній голод.
Тут хоч би добитися від міністерства, щоб воно обстежил стан урожаю, і то був би крок уперед.
Галлі, який сидів у кутку біля грубки, схопився, щоб відповісти своєму ворогові.
— Крок уперед! Але голод не чекатиме, пеки ми
посуватимемося такими кроками. Перш ніж ми зберемос допомогти народові, він увесь перемре.
— Цікаво було б знати...— почав Сакконї, але кілька голосів перебили його.
— Голосніше, нічого не чути.
— Звичайно, не чути, коли на вулиці такий гармиде,— роздратовано зауважив Галлі.—Ану, гляньте, Ріккардо, чи зачинене вікно? Тут сам себе не чуєш.
Джемма оглянулася.
— Вікно зачинене, але, здається, по вулиці йде
мандрівний цирк.
З вулиці доносилися регіт і крики, дзеленькання дзвоників і тупіт ніг, перемішуючися з жахливим завивання мідних труб та немилосердним гупанням барабана.
— Кілька днів доведеться потерпіти,— сказав Ріккард.— Не можна ж на Різдво вимагати тиші. Сакконі, що ви хотіли сказати?
— Я кажу, що було б цікаво знати, якої думки про це в Пізі й Ліворно.
Може, синьйор Ріварес що-небудь скаже нам. Він якраз звідти приїхав.
Овід мовчав. Він дивився у вікно і, здавалось, не чув, що до нього зверталися.
— Синьйоре Ріварес,— покликала його Джемма.
Вона сиділа дуже близько до нього і, коли він не
відповів, тихенько торкнулась його руки. Він поволі повернувся до неї обличчям, і вона здригнулась, побачивш застиглу, жахливу його нерухомість. Одну мить воно здавалось обличчям мерця. Потім губи якось чудно ворухнулись.
— Так,— прошепотів він,— це мандрівний цирк.
Першим її поривом було захистити його від цікави очей. Не розуміючи, що з ним, вона тільки бачил, що весь він і душею, і тілом підпав під владу якогос страшного видіння чи галюцинації. Вона швидк підвелась і, заслонивши його, відчинила вікно, немо для того, щоб подивитися на вулицю. Ніхто, крім неї, не бачив його обличчя.
По вулиці проходив мандрівний цирк — клоуни, що їхали на ослах, і арлекіни в різнобарвних костюма. Компанія різдвяних масок, сміючись і штовхаю, перекидалася жартами з цирковими фокусникам, засипаючи їх дощем серпантину, і кидала маленьк мішечки з цукерками Коломбіні, яка сиділа у візочку, вся в блискітках і перах, з фальшивими локонам на лобі і фальшивою усмішкою на губах. За візком бігла строката юрба — хлопчаки, жебраки,
1 Арлекін — комічна дійова особа в італійських комедіях, його кохана звалась Коломбіна.
клоуни, що перекидалися через голову, і продавці фруктів. Вони плескали в долоні, штовхали й били когось не видного за натовпом. Але раптом Джемма виразно побачила горбатого бридкого карлика, химерн вдягненого в блазенське вбрання, у паперовому ковпаку з балабончиками. Очевидно, він теж був з мандрівної трупи і потішав юрбу огидними гримаса й кривлянням.
— Та. що там таке? — спитав Ріккардо, підходячи
до вікна.— Чим ви так зацікавились?
Він був трохи здивований, що вони змусили весь комітет чекати себе ради того, щоб подивитися на бродячих клоунів.
Джемма обернулася.
— Нічого цікавого,—сказала вона.—Просто бродячи цирк. Але вони зняли такий гармидер, ніби
щось трапилося.
Вона стояла, спершись однією рукою на підвіконн, і раптом почула міцний потиск холодних пальців Овода.
— Дякую,— ледве чутно прошепотів він і, зачинивш вікно, знов сів на підвіконня.
— Боюся, що затримав вас, панове,— промовив він своїм звичайним жартівливим тоном.— Я дивився на мандрівний цирк. Цікаве видовище.
— Сакконі щось питав у вас,— похмуро кинув Мартіні.
Поводження Овода здавалося йому безглуздою манірністю, і йому було досадно, що Джемма так безтактн пішла за його прикладом. Це було на неї зовсі не схоже.