Я навіть не звернув би на них особливої уваги, якби мене не вразило в них дещо незвичайне. Хвоя у них була не яскраво зеленого, а жовто бурого кольору. Спершу я думав, що це омана зору або особливий ефект місячного освітлення. Але, підійшовши ближче, побачив, що голки були справді не зелені, а сухі і зів'ялі, хоча ще трималися на гілках. Крім того, я помітив, що стовбури сосен здавалися висохлими і кора на них наче облупилася. Цей сірувато коричневий ліс простягався на велику відстань.
Я пригадав Гікменові слова: і справді, весь ліс був мертвий. Влучно він сказав! Дерева з'їв сосновий шовкопряд.
Розділ LXXXIII
В облозі
В ту мить мене це дуже зацікавило. І от що я ще відкрив для себе: синій світанок поволі змінював колір хвої – зорів схід. Мої супутники швидко посхоплювалися на ноги зі свого вологого росяного ложа і стали перевіряти попруги в коней. Усі зголодніли, але годі було сподіватися на сніданок. Зоря спалахнула лише кілька хвилин тому, але швидко розвиднювалося. Ми приготувалися до погоні. Скликали вартових, крім чотирьох, яких завбачливо залишили на чатах. Повідв'язували коней, ретельно перевірили і змастили рушниці. Більшість моїх товаришів брали участь у багатьох військових кампаніях, а тому вміло вжили всіх запобіжних заходів, аби забезпечити нам успіх у майбутній сутичці. Ми сподівалися ще до полудня наздогнати індіанців. Кожен розумів, що це переслідування може скінчитися кровопролиттям, усі ще раз твердо вирішили рухатися вперед.
Кілька хвилин ми шикувалися. Вперед мудро вирішили відправити найдосвідченіших розвідників, аби вони оглянули ліс, перш ніж у ньому з'явиться наш загін. Таким чином ми могли б уникнути раптового нападу із засідки. Звісно, на роль розвідників призначили старих мисливців. Ми готові були вирушити. Вершники скочили в сідла, розвідники попрямували до краю лісу, як раптом на узліссі до нас долинули постріли і тривожні крики вартових. Вони ще не змінилися, і всі четверо одночасно розрядили свої рушниці. Тисячі пострілів прокотилися лісом, але то було не відлуння, а справжні рушничні й мушкетні постріли. Одночасно з ними пролунав пронизливий бойовий клич червоношкірих.
Індіанці напали на нас. Точніше, вони нас оточили. Усі вартові вистрілили одночасно, а це означало, що всі четверо бачили ворога. І в цьому ми невдовзі переконалися. З усіх боків лунав ворожий клич, і кулі вже свистіти не так далеко від нас. Індіанці оточували галявину. Перші постріли ворога не завдали нам великої шкоди. Кулі зачепили двох або трьох людей і поранили кількох коней. Поки що ми перебували поза межею досягання пострілів. Кулі падали переважно у ставок. Та якби індіанці підповзли ближче, їх вогонь міг би стати для нас смертоносним. Ми скупчилися на відкритій місцевості, тож були для них зручною мішенню. На щастя, наші пильні вартові помітили наближення ворога і вчасно подали сигнал тривоги. Це врятувало нас. Але про все це я думав пізніше. У критичну мить неможливо про щось розмірковувати. Характер нападу був ясний. Нас оточили і найкращою нашою відповіддю мала бути увага і зважені дії. Раптовий напад у першу хвилину трохи збив наш загін із пантелику. Крики воїнів змішалися з іржанням коней. Та невдовзі весь цей гул заглушив громовий голос Гікмена:
– Мерщій злазьте з коней! Біжіть до дерев! Злазьте з коней, швидше! Біжіть до дерев – і ховайтеся за них! Або, присягаюсь диявольським землетрусом, не один матусин синок сьогодні залишиться без скальпа! До дерев! До дерев!
Решта думали про те саме. Тому, не встиг старий мисливець договорити, як усі миттю спішилися і розбіглися хто куди. Кожен став за дерево, обличчям до лісу. Так утворилося замкнене коло. Кожен був захищений сосновим стовбуром. Ми стояли спиною один до одного і обличчям до ворога. Залишені нами коні металися по галявині. Поводи і стремена, що билися об їхні боки, ще більше їх полошили. Багато коней, проскочивши повз нас, кинулися в ліс і там потрапили в руки індіанців або, прорвавшись повз них, втекли в гущавину. Ми навіть не намагалися утримати їх. Кулі свистіли біля наших вух. Виступити з за стовбурів, що правили нам за захист, означало приректи себе на вірну загибель. Вигідність нашої позиції була очевидна вже з першого погляду. Добре, що ми не зняли вартових раніше, тоді б індіанці заскочили нас зненацька. Вони безшумно підійшли б до узлісся, і тоді б ми точно опинилися в полоні. У лісі вони були б недосяжними для наших рушниць, а ми на відкритій місцевості потрапили б під смертоносний вогонь. Тепер вони не мали перед нами великої переваги. І нас, і індіанців однаково захищали стовбури. На щастя, ми дуже швидко виконали наказ Гікмена. У відповідь на ворожі постріли ми також не мовчали: через кілька секунд наші рушниці вступили в гру. Раз у раз чулися різкі сухі потріскування пострілів. І час від часу у нас виривався переможний крик, коли хтось із індіанців необережно виступав з за дерева і падав од пострілу.
І знову спокійний, чіткий, гучний голос старого мисливця пролунав над галявиною:
– Точний приціл, хлопці! Стріляйте без промаху! Не витрачайте даремно жодної крупинки пороху… У нас він скінчиться раніше, ніж ми розправимося з клятими індіанцями! Не спускайте гачка, поки не побачите очі червоношкірого!
Це попередження було дуже слушне, адже наші юнаки відчайдушно випускали заряд за зарядом і калічили хіба стовбури дерев. Слова Гікмена змусили їх ощадливіше поводитися з запасом пороху. Постріли чулися рідше, але почастішали радісні вигуки, що свідчили про влучання в ціль.
Через кілька хвилин після початку перестрілки сутичка набула іншого характеру Більше не чути було дикого, страхітливого індіанського кличу Лишень подеколи, після вдалого пострілу, лунало наше переможне "ура" або "іо хо єхі", яким індіанський вождь надихав своїх воїнів на битву Постріли дедалі рідшали. Стріляли тільки тоді, коли можна було прицілитися напевно. Кожен був зосереджений на своїй мішені і не мав права гаяти час на безплідну перестрілку та пусті балачки.
Можливо, у всій історії флоридських воєн не знайдеш розповіді про сутичку, яка відбувалася б у такій тиші. Іноді навіть западало зловісне безгоміння. Навряд чи колись іще відбувалася битва за такого дивного розташування воюючих сторін. Ми розмістилися двома концентричними колами. Зовнішнє коло – ворог; внутрішнє, довкруж галявини, утворили ми. Відстань між колами становила кроків із сорок, але жодна зі сторін не ризикувала вступити в рукопашний бій. Ми могли перемовлятися із супротивниками, не підвищуючи голосу. Ми буквально могли цілитися в білки їхніх очей! От як відбувався цей бій!