Це була реальна небезпека, і тому ми вжили всіх запобіжних заходів. У декількох місцях ми помічали свіжі сліди мокасин і кінських копит. А одного разу натрапили на зотліле вогнище, навколо якого були сліди індіанців. Тут був їхній табір. Та, на щастя, ми не бачили жодного білого або кольорового, поки не під'їхали до однієї з покинутих плантацій на березі річки. Тут ми вперше натрапили на людину. Це був вершник – мабуть, індіанець. Він був надто далеко від нас, аби ми могли роздивитися колір і риси його обличчя. Але за його одягом, поставою, червоним поясом і штаньми, а особливо за страусовим пір'ям на голові ми впізнали в ньому семінола. Він їхав на чорному коні і тільки но показався на просіці в лісі, куди ми прямували. Він, очевидно, побачив нас тоді ж, коли ми помітили його, і, напевно, хотів уникнути зустрічі. Поглянувши на нас, він повернув коня і знову сховався в лісі. Палкий Галахер пришпорив свого коня і пустився за вершником. Я хотів утримати його, але мені здалося, що цей вершник Оцеола. Тоді жодної небезпеки не було. Мені хотілося зустрітися з молодим вождем і дружньо поговорити з ним, тому я поскакав за Галахером. Джек слідував за нами. Я був майже впевнений, що цей дивний вершник – Оцеола. Мені здалося, що я впізнав страусове пір'я, а Джек розповідав мені, що молодий вождь їздить на чудовому чорному коні. Очевидно, це був він. Щоб покликати його і змусити зупинитися, я пришпорив свого коня і обігнав Галахера. Незабаром ми в'їхали в ліс, де сховався вершник, але тут, окрім свіжих слідів, ми нічого не побачили. Я гукнув Оцеолу, голосно назвав себе, але у відповідь озвалася тільки лісова луна. Якийсь час я їхав по сліду і кликав Оцеолу, але так і не почув відповіді. Вершник або не хотів відгукнутися на мій заклик, або від'їхав занадто далеко, щоб почути мене. Звичайно, було безглуздо наздоганяти його, якщо він добровільно не зупинився. Ми могли б гнатися за ним по сліду тиждень і не наздогнати його. Збагнувши марність наших зусиль, ми з Галахером відмовилися від погоні за вершником і повернулися на дорогу, щоб швидше закінчити нашу подорож. Я добре пам'ятав бічну стежку, яка дуже скорочувала дорогу, і ми повернули на неї. Ми проїхали досить далеко і потім знову напали на свіжий кінський слід, який вів від річки, куди ми прямували. Ми оглянули слід і побачили, що він ще вологий. Поруч на сухому листі дерев блищали краплі води. То вершник переправлявся через річку вплав! Це відкриття розворушило в моїй голові рій питань. Навіщо індіанцеві знадобилося їхати на той бік? Якщо це Оцеола, то що йому там треба було? В такі напружені часи, що панували в країні, індіанець дуже ризикував життям, наблизившись до селища білих. Якби його помітили і взяли в полон, йому загрожувала б неминуча загибель. Щоб зважитися на такий відчайдушний крок, треба було мати серйозні причини. Якщо це Оцеола, то які в нього причини? Єдиним прийнятним поясненням було те, що Оцеола вирушив туди як розвідник. Що ж тут поганого? Хоча в цьому припущенні не було нічого неймовірного, але воно чомусь не переконувало мене. Так наче якась павутина раптом обплела душу неясне передчуття точило мене, і якийсь демон, здавалося, нашіптував: "Це не так!".
Вершник, певно, переплив річку. А нумо, перевіримо! Ми під'їхали до річки і переконалися в справедливості цього припущення: слід справді виходив із води. Значить, вершник переплив річку. Ми зробили те саме і на іншому березі знову побачили кінські сліди. Не зупиняючись, я поїхав по сліду. Галахер і Джек не відставали від мене. Ірландця дуже здивувала моя настирливість. Але я навіть не мав сил відповісти йому. Похмуре передчуття з кожною хвилиною дедалі сильніше стискало моє серце. Слід привів нас до невеличкої галявини в гаю магнолій. Далі їхати не було потреби: ми були біля мети. Я машинально кинув погляд на землю і завмер у сідлі. Похмуре передчуття зникло, його місце заступили страшні думки. Вся галявина була подзьобана слідами кінських копит, наче тут була стоянка. Великі сліди належали чорному коневі. Але поряд виднілися інші, трохи менші. Це були легкі сліди підків маленького поні.
– Господи! Маса Джордже! – пробурмотів Джек, випередивши Галахера і впившись поглядом у землю. – Погляньте, адже це сліди маленької Білої Лисички. Міс Вірджинія була тут! У цьому немає жодного сумніву!
Розділ LI
Таємничий вершник
Мені стало зле, і я мало не впав із сідла. Але необхідність приховати свої почуття змусила тримати себе в руках. Часом підозрою мимоволі ділишся із найкращим другом. Саме так було й зі мною, якщо це взагалі можна назвати "підозрою". На лихо, вона майже перейшла у впевненість. Я зрозумів, що не так сліди на землі, як моя реакція зацікавила Галахера. Він помітив, з яким хвилюванням я шукав слід – він не міг не помітити цього хвилювання. І тепер, виїхавши на галявину, він зауважив мою блідість і тремтіння губ од незрозумілого йому збентеження.
– Що з тобою, Джордже, хлопчику мій? Ти вважаєш, що індіанець замислив якусь підлість? Ти гадаєш, він приїхав на твою плантацію шпигувати?
Це запитання навело мене на відповідь, хоча, як я вважав, далеку від істини.
– Цілком можливо, – сказав я, намагаючись не видати свого збентеження. – Ймовірно, шпигун індіанець змовився з кимсь із негрів. Це сліди поні з нашої плантації… Очевидно, негри їздили сюди й зустрічалися з індіанцем, але важко сказати, з якою метою…
– Ні, маса Джордж, – втрутився мій чорний зброєносець, – у нас ніхто не їздить на Білій Лисичці, крім…
– Джеку, – не дав я йому договорити, – мчи додому і скажи, що ми зараз будемо. Швидше, друже!
Я з таким напором віддав наказ, що Джеку довелося миттю підкоритися. Не закінчивши фрази, він пришпорив свого коня і поскакав. Так я вчинив з обережності. За хвилину до того я й не думав відправляти посланця, аби той попередив рідних про моє прибуття. Я здогадався, що простодушний негр хотів сказати: "У нас ніхто не їздить на Білій Лисичці, крім міс Вірджинії". І я придумав цю хитрість, щоб не дати йому можливості договорити. Коли негр поїхав, я глянув на свого товариша. Галахер був відкритою людиною. Він завжди казав усе в очі й не здатен був щось приховувати. Дивлячись на його приємне обличчя, я зрозумів, що Галахер спантеличений. Мені стало незручно. Та ми обоє промовчали і завернули на стежку, по якій поїхав Чорний Джек. Це була вузька доріжка для худоби, вдвох ми не проїхали б поруч на конях, тому я мовчки їхав попереду. Мій кінь добре знав місцевість, тож не було потреби його направляти. Тепер я вже не видивлявся слідів на землі. Разів зо два мені попалися сліди маленького поні, але я не звертав на них уваги: я знав, звідки і куди вони вели. Я був занадто поглинений своїми думками, щоб помічати що небудь навколо себе. Хто ж міг їхати на поні, крім Вірджинії? Так, я знав, чиє ім'я хотів назвати Чорний Джек: на Білій Лисичці їздила тільки сестра, нікому іншому на плантації не дозволялося сідати на її улюблену маленьку конячку. Втім, був один виняток. Я бачив на поні Віолу. Може, Джек назвав би її ім'я, якби я дав йому договорити? Можливо, це і справді була Віола? Але навіщо квартеронці зустрічатися з Оцеолою?