Її очі, поза, рішуча хода, безстрашні манери – все це нагадувало мені Оцеолу під час арешту. Невдаха залицяльник зніяковів і відступив перед цими різкими докорами і кілька хвилин стояв жалюгідний і присоромлений. Ще хвилину тому він, можливо, придушив би свою досаду і дозволив би дівчині просто піти, та презирство, яким вона відповіла на його домагання, збудило в ньому зухвалий розпач і довело до того, що він вирішив застосувати силу.
Гадаю, нічого такого в офіцера і близько не було в думках, коли він ішов на побачення. Хоча ад'ютант був чоловік розбещений, однак не ризикнув би на такий відчайдушний крок. Цей пихатий, марнославний франт все ж не міг бути зухвалим із дівчиною, тільки слова індіанки підштовхнули його на таку крайність.
Маюмі відвернулася від нього і пішла геть.
– Куди поспішаєш, моя смаглява красуне? – гукнув він і кинувся услід. – Не думай, що ти так легко мене позбудешся, – він схопив її за руку. – Не один місяць я тебе вистежував. Присягаюсь, настав час тобі розплатитися за всі твої підступні посмішки! Немає сенсу опиратися – ми тут самі. Тож, перш ніж ми розлучимося, я…
Далі я не слухав. Я став швидко спускатися зі свого сховку, поспішаючи до неї на допомогу. Але хтось інший випередив мене.
Блискаючи очима й заливаючись божевільним сміхом, першою кинулася Гадж Єва. В її руках звивалася гримуча змія. Змія виставила голову, видно було, що вона розлючена і готується до нападу. Я чув шипіння і різкий тріскіт її брязкалець.
За мить божевільна вже стояла біля невдахи спокусника. Він злякався, відпустив дівчину і, відскочивши, закляк, ошелешено дивлячись на жінку, яка так несподівано з'явилася перед ним.
– Хо! Хо! – пронизливо заволала причинна. – Його син! Його син! І такий само, як і його зрадник батько в той день, коли погубив довірливу Єву! Так усе й сталося, о тій самій порі, і місяць був у тій самій чверті – рогатий і злий. Він глузливо спостерігав згори за злочином. Хо! Хо! Година, коли скоївся гріх, буде годиною помсти! Злочин батька має спокутувати син. О Великий Дух! Дай мені сил помститися! Чітта міко, помстимося!
Закликаючи духа, промовляючи заклинання, вона кинулася на переляканого офіцера, простягнувши руку вперед, щоб змія вжалила його.
Ад'ютант машинально вихопив свою шпагу, сподіваючись захиститися, і закричав:
– Бісова відьма! Якщо ти ступиш бодай крок, я проштрикну тебе! Геть! Відступи, або, присягаюсь, я заколю тебе!
Він говорив так твердо, що зрозуміло було – він не жартує. Однак Єва не злякалася. Вона продовжувала наступати, не звертаючи уваги на блискуче лезо, спрямоване на неї.
У цю мить саме підоспів я і також вихопив свою шпагу, щоб відпарирувати фатальний удар і врятувати Єву, яка нерозважливо наступала на ад'ютанта. Але мені так і не довелося завдати удару. Чи то вражений диким дивним виглядом божевільної жінки, чи то боячись, що вона жбурне у нього змію, ад'ютант у паніці раптом став задкувати. Ступивши два кроки, він опинився на самісінькому краю кам'янистого берега, перечепився ногою об камінь, послизнувся і полетів у воду. Озеро було глибоке, і він одразу зник під водою. Можливо, це падіння і врятувало йому життя. Ад'ютант виринув на поверхню і швидко видерся на берег. Тепер він не тямився від люті і, вихопивши шпагу, кинувся на Гадж Єву. Його люті прокляття свідчили про рішучість убити її. Але його шпага не встромилася в ніжне тіло жінки і не вразила змію. Сталь вдарилася об таку ж тверду блискучу сталь.
Я кинувся між ад'ютантом і його жертвою. Мені вдалося утримати Гадж Єву від звершення її мстивого задуму. Досі ад'ютант не бачив мене. Лють засліпила його, і тільки коли наші клинки зустрілися, він помітив мою присутність.
Запанувала тиша. Всі завмерли.
– Це ви, Рендольфе? – здивовано вигукнув він.
– Так, лейтенанте Скотт, це я, Рендольф. Вибачте за непрохане втручання, але, почувши, що ваша ніжна любовна бесіда раптом перейшла у сварку, я вважав своїм обов'язком втрутитися…
– Ви підслуховували? Дозвольте но дізнатися, сер, хіба це вас обходить? Хто дав вам право шпигувати за мною і втручатися в мої справи?
– Право? Це обов'язок кожної чесної людини – захистити слабку безвинну дівчину від зазіхань такого хижака, як ви. Ви гірший за Синю Бороду!
– О, ви ще пошкодуєте про це! – верескнув ад'ютант.
– Тепер – чи коли?
– Коли вам буде завгодно!
– Зараз найзручніше. Починайте!
Ми без зайвих слів схрестили шпаги, і почалася запекла гра клинків.
Сутичка була короткою. Зробивши випад втретє або вчетверте, я поранив свого супротивника в плече, і він більше не міг володіти правою рукою. Його шпага із дзвоном упала на гальку.
– Ви поранили мене! – скрикнув він і додав, вказуючи на зронену шпагу: – Я беззбройний! Досить, сер, я задоволений…
– А я буду задоволений тільки тоді, коли ви на колінах попросите пробачення у тієї, кого так грубо образили.
– Ніколи! – вигукнув він. – Ніколи! – І, промовивши це слово, яке, очевидно, мало виразити його непохитну мужність, він раптом обернувся і, до мого подиву… кинувся бігти.
Я помчав за ним і скоро наздогнав. Я міг би всадити шпагу йому в спину але тепер уже не жадав його крові і обмежився тим, що дав йому доброго стусана ногою в те місце, яке Галахер назвав би "заднім фасадом". Удовольнившись цим прощальним привітом, я надав ад'ютантові можливість продовжувати свою ганебну втечу.
Розділ XLVI
Мовчазне освідчення
– Згадаймо юності ми дні,
як стоїмо під пальмами удвох.
Голубці в очі глянь ясні…
Це Гадж Єва наспівувала одну зі своїх улюблених пісень. Потім я почув інший, ніжніший голос, який назвав мене на ім'я:
– Джордж Рендольф!
– Маюмі!
– Хо хо! Обидва нарешті згадали… Це прекрасний острів, але він хороший для вас, а для Гадж Єви похмурий… Не стану більше думати… ні, ні!
Згадаймо юності ми дні,
як стоїмо під пальмами удвох.
Голубці в очі глянь ясні…
Колись це був мій острів, тепер він став твій, мій любий міко, і твій, моя красуне. Любі мої! Залишаю вас самих насолоджуватися, вам не потрібна стара, божевільна королева. Я йду – не бійтеся ні шереху вітру, ні шепоту дерев. Ніхто не підкрадеться до вас, поки Гадж Єва чатує, і чітта міко теж охоронятиме вас. Хо, чітта міко!