– Він висловив і мою думку! – промовив Голато.
– І мою! – вигукнув Арпіукі.
– І мою! – відгукнулися Пошала, Коа Гаджо, Хмара і негр Абрам.
Говорили патріоти; зрадники і слова не промовили. Підписати угоду ще раз було б для них надто важким випробуванням. Вони не сміли підтвердити те, на що дали свою згоду в Оклавасі, і тепер, у присутності всіх семінолів, боялися підтримувати угоду. І вони мовчали.
– Досить! – вигукнув Оцеола. Він ще не висловив своєї думки, але всі очікували на його промову. Всі спрямували погляди на нього. – Вожді сказали своє слово: вони не хочуть підписувати угоди! Вони висловили волю всього народу, і народ підтримує їх. Агент назвав нас дітьми і дурнями. Ганити не так уже й важко. Ми знаємо, що серед нас є і дурні, і діти. І що гірше: серед нас є зрадники! Але серед нас є й чоловіки, які своєю хоробрістю і відданістю не поступаються самому агенту. Він більше не хоче говорити з нами – нехай так! Нам теж нічого більше сказати йому, він уже отримав нашу відповідь. Він може залишатися або йти… Брати! – продовжував Оцеола, повернувшись до вождів і воїнів. – Ви правильно вчинили. Ви висловили волю племені, і народ схвалює це. Це брехня, що ми хочемо залишити нашу батьківщину і піти на Захід! Ті, хто говорить так, – пустобрехи! Вони повторюють чужі слова. Ми не прагнемо в ту обітовану землю, куди нас збираються відправити. Не така вже вона й прекрасна, як наша земля. Це дика, безплідна пустеля. Влітку там пересихають струмки, важко знайти воду, і мисливці вмирають від спраги.
Взимку листя опадає з дерев, сніг покриває землю, і вона промерзає наскрізь. Холод пронизує тіла людей – вони тремтять і гинуть у муках. У тій країні вся земля неначе мертва. Брати! Ми не хочемо жити на цій крижаній землі, ми любимо нашу батьківщину. Коли нас обпалює спекою, ми знаходимо прохолоду в тіні дуба, високого лавра або благородної пальми. Невже ми покинемо країну пальм? Ні! Ми жили під захистом її тіні, під її тінню ми й помремо!
З першої хвилини появи Оцеоли і до цих слів хвилювання серед слухачів дедалі наростало. Справді, вся сцена справляла таке сильне враження, що важко передати її словами. Тільки художник міг би відтворити цю картину.
Воістину, це було неймовірне видовище: оскаженілий агент по один бік і спокійні вожді по інший. Це був яскравий контраст почуттів. Жінки дозволили своїм голопуцькам стрибати на траві і бавитися квітами, а самі разом з воїнами з'юрмилися навколо ради, прислухаючись із напруженим, хоча й прихованим інтересом. Вони ловили кожен погляд, кожне слово Оцеоли. Він дивився на них спокійно і серйозно – мужній, гнучкий, статний воїн. Його тонкі, міцно стиснуті губи свідчили про непохитну рішучість. Його постава була впевненою і благородною, але не пихатою. Тримався він спокійно і з гідністю. Говорив коротко та виразно і, закінчивши промову, стояв у мовчазному спокої, високо піднявши голову і склавши руки на грудях. Та він миттю схоплювався, наче від удару струму, коли агент висловлював якусь думку, яку Оцеола вважав брехливою або свідомо перекрученою. У такі миті вождь спалахував од гніву, презирлива посмішка кривила губи, він люто тупав ногою, жестикулював, стискав кулаки. Груди його важко здіймалися, немов бурхливі хвилі океану під час урагану. А потім знову ставав мовчазний і застигав у тій позі спокою і безтурботності, яку античні скульптори любили надавати богам і героям Греції.
Після промови Оцеоли ситуація загострилась. Агентові урвався терпець. Настав час пред'явити ультиматум, на який його уповноважив президент. Не пом'якшуючи свого грубого тону, він перейшов до погроз:
– То ви не хочете підписувати угоду? Не хочете йти? Чудово! В такому разі я заявляю, що ви будете змушені зробити це! Вам буде оголошено війну! На вашу землю вторгнуться війська! Багнети змусять вас покинути її!
– Он воно як! – вигукнув Оцеола з презирливим сміхом. – Нехай буде по вашому. Нехай нам оголосять війну! Ми любимо мир, але не боїмося війни! Ми знаємо, що ви сильні, що ви перевершуєте нас чисельністю на мільйони! Та навіть якби вас було ще більше, ви все одно не змусите нас примиритися з несправедливістю. Ми вирішили, що краще смерть, аніж ганьба! Нехай ви нам оголосите війну! Пошліть свої війська в нашу країну, але не сподівайтеся витіснити нас без опору. Проти ваших рушниць у нас є рушниці, від ваших багнетів ми будемо захищатися томагавками! Вашим накрохмаленим солдатам доведеться зустрітися віч на віч із воїнами семінолів! Нехай буде війна! Ми готові до неї! Град збиває зі стебел квіти, а міцний дуб піднімає свою крону до неба, назустріч бурі, незламний і нездоланний!
По цих полум'яних словах із грудей індіанців вирвався крик, і в цьому крикові був виклик. Усе на раді пішло шкереберть. Деякі вожді після заклику Оцеоли посхоплювалися на ноги і стояли, опустивши очі й загрозливо піднявши руки.
Офіцери зайняли свої місця і тихо віддали солдатам наказ приготуватися. Тим часом видно було, як артилеристи стали біля гармат і на бастіонах уже показався блакитний димок запалених ґнотів. Однак справжньої небезпеки ще не було. Ні та, ні інша сторона не приготувалася до збройного зіткнення. Індіанці з'явилися на раду без ворожих намірів, інакше вони залишили б удома дружин і дітей. Поки сім'ї були з ними, вони не напали б на білих, а білі не зважилися б напасти перші без вагомої на те причини. Те, що відбувалося зараз, було лише наслідком миттєвого спалаху гніву, який швидко вгамувався, і знову запала тиша.
Агент зробив усе, що було в його силах, але не вплинули ні погрози, ні лестощі. Він бачив, що плани його руйнувалися. Та не все ще було втрачено. Знайшлися розумники, які втямили це: то були проникливий старий воїн Клінч і хитрі Рінгольди. Вони підійшли до агента і порадили йому вдатися до іншої тактики.
– Дайте індіанцям час подумати, – запропонували вони. – Призначте ще одну раду на завтра. Нехай вожді таємно зберуться й обговорять всі справи між собою, а не так, як зараз, у присутності всього племені. Вони матимуть змогу спокійно все обміркувати, не побоюючись воїнів. Можливо, вони ухвалять інше рішення. Особливо тепер, коли знають, що на них чекає.