Мимо неї проходили все нові й нові валки не людей — якихось потвор з людськими очима.
Ішли, кульгаючи на ноги, задихані, забрьохані.
Підходили із заплющеними очима, із одкритими, згагою опеченими губами.
— Ой води... водиці, красуня, а то умру!
Простягає руку.
— Дай, баришня, білу ручку, а то не дійду.
— Сестриця...
Босі, з підкоченими штанами, з чорними ногами, волокли рушниці за багнет по землі, хитали немов прив’язаними головами.
Дівчина, стояла на шпилі як укопана, пропускала перед себе сумний парад.
Без осмішки, без тіні кокетування, розкривши некрасиво губи, раз по раз сякаючись у хусточку, з набряклими, червоними од сліз очима, вона тремтіла й хиталась од жалю і сліз.
Притихли ряди, мовчки, як перед командиром, проходили мимо дівчини, ніби почуваючи перед нею якусь провину.
А далі за нею вставав гострий, пекучий гомін. Сльози дівчини падали на серце, як на вапну, випирали з нього пал і дим і скажено рвали груди. Червоніли вуха, блищали очі, немов у потруєних блекотою.
— Кому це було треба, нащо погнали нас з города? — виривалися голоси.— Через два дні будуть вільні вагони, і нас могли скоріше ними одвезти на місце.
— Нас не жаліють, хоч би чобіт пожаліли, поки тих триста верстів увійдем — ні одного в полку чобота не буде цілого!
— Як же: солдат нужі напустить, солдат в хаті чобітьми наслідить — випровадить його з города на свята!
— То так воно й є: у нас офіцери говорили, що нас город випровадив, щоб на свята мороки з нами не мати. Нас мали вирядити через три дні, та й не пішими, а машиною!
— Святами з візитою їм треба їздити, а не з солдатом клопотаться!
— То в театри, то на бали! — підшпигували один одного, як голками.
— От тобі й герої! Оце так пригостили, що два роки людей не бачили!
А тут — знову новина.
Із невеликого міста, де мали ночувати, вернулись квартир’єри стурбовані, з винуватими, заклопотаними очима: город не дає на ніч у себе квартир. Десь верстів п’ять за городом стоять якісь бараки — туди справляють!
Стихло на мить між солдатами.
Звістка полетіла по колонах, як запалений віхоть на сухий, добре вигрітий хворост...
* * *
Увечері, скоро увійшли туди солдати, город заторохтів од стрільби.
З города тікали перелякані люди й розказували усім по дорозі, що там збунтувався полк: розбивають, грабують, п’янствують. Далеко, на десятки верстів навкруги, видно було зарево пожежі. Город палав на півнеба, ішов димом, димом густим і чорним, як чорна людська кривда та глум.
— Що то буде? Суд, розформування полку, кайдани й розстріли?..
Город далеко лишився позаду, обурений, збентежений, посилаючи услід полку гарячу ненависть, прокльони й погрози.
Стояло на годині, світило сонце, помалу продував запашний степовий вітрець, і офіцери, й солдати йшли пригнічені й смутні.
Не каяття й не свідомість провини давили душу, ні! Город як був, так і лишився в пам’ятку лютим їх ворогом, серце їх, як і перше, клекотіло од гніву й ненависті до тих випещених, ситих і здорових хижаків, що, прикрившись мирною шкурою скаржливої й плаксивої обивательщини, по якомусь праву гонили од життя зморених і знівечених, як од столу зголоднілу приблуду собаку.
Було невимовно жаль тії смутної й гіркої слави полка, добутої кров’ю й стражданнями, того страдницького вінка, який тільки й був в найтяжчі часи єдиною нагородою і втіхою знедоленим вигнанцям, слави і честі, на яку тепер падала чорна пляма.
Швидко поспішав полк все далі й далі, але ще швидше летіли з города нерадісні чутки й вісті: переказували, що на командира полку вже наділи кайдани, що заочно одбувається суд, що на провинний полк чекає десь спереду дивізія, яка має арештувати його і виконати присуд.
Проте днів через п’ять на одному із привалів полк наздогнав залишений в городі командир; був він змарнілий, як земля, не голений і не стрижений, і в глибоко запалих очах у нього стояв тихий смутний спокій. Його зразу оточили тісним колом змучені думками й догадками офіцери й солдати, обступили з жагуче-цікавими очима.
— Перш за все, панове,— звернувся він до них,— раджу вам викинути з голови все зайве й покликати на серця свої мир і спокій; тепер нам треба мати свіжу голову і чисте серце, бо поки збереться на нас людський суд, нас буде судити суд божий. Перед нами загорілись жорстокі бої, і командир корпусу, зважаючи на славну історію нашого полку, дає нам перед судом останню честь — посилає нас на зміну нашому бойовому товаришу, вже доблесно загинувшому там в лютому бою Н-ському полку. Завтра надвечір ми підемо в бій.
Шелест тихий і ніжний пішов у гурті, засяяли очі, почулись полегшені зітхання, мов з плечей скинуто було тягар. Подуло новим вітром по полку, і новий огонь засвітився в очах. Жалі, образа, ненависть, непривітні города, жорстокі люди — все погасло, здалося зразу неважним, нецікавим перед тим великим і смутним, що чекало на полк.
Смуток незлобивий, чистий, як степове небо, загорівся в усіх у грудях ясним, жарким полум’ям і ще дужче роздував його бархотинний запашний вітрець, тихо подуваючи на запалені обличчя; ніби наміткою зав’язував їм хтось світ, і, здавалось, вже не бачили очима ні синього неба, ні ясного сонця, ні зелено-мрійних степових далів, і тільки серцем одчували їх привіт і ласку.
Легко становились в ряди, мов сп’янілі од смутку, рушали далі, геть забувши про біль і втому.
"Траам-та, трам-та, тру-ру-ру-ра-рам!.." — несподівано ударила в безлюдні далі, у синє небо могучими згуками походного маршу дзвінка, ридаюча мідь. Здригнулись колони, вдавалось, згуки виривались із їх грудей, ряди вітром вирівнялись під шнур, підняли голови — всі, як одна нога, разом ударили в землю і швидко зрослися в один суцільний організм, в один живий ланцюг, який рівно поплинув між зелених берегів, самітний і одірваний, кудись в невідому далину чужих степів.
Стогнала земля під ритмічними ударами тисячоногого велетня, влад бриніло безліч казанків.
Металевим криком рвали повітря мідні труби, далеко в безлюдних просторах розкидали тужними згуками, гарячою тоскою німого могучого звіра, що почув на себе рани і смерть.