Отець гуморист

Сторінка 7 з 9

Франко Іван

Своєму улюбленому катехиту о. Красицькому ми найскорше були б пожалувалися, та, на жаль, він зараз з осені захорував і науку релігії замість нього обняв той сам наш кат о. Телесницький. Аж десь по різдвяних святах о. Красицький видужав настільки, що міг прийти до нашого класу.

Він увійшов, як звичайно — потиху, так, що ми не чули його кроків, потім, прожогом отворивши двері і, мов із засідки, зазираючи до класу та регочучись своїм веселим, добродушним сміхом:

— Га-га-га!

Ах, але се не був його звичайний, давній сміх! Се була якась силувана, позичена веселість. І лице о. катехита не було давнє, кругле, здорове, радісне, з блискучими, веселими очима. Тепер воно було якесь запале, цеглясто— червоного кольору, з чорними колесами під вигаслими очима, з жовтими плямами на висках. Та й ми на його сміх не відповіли по-давньому, дружнім, веселим реготом, але, як миші в пастці, сиділи мовчки, насовлені, та тільки дехто знехотя всміхався. О. катехит звільна, з простягненою наперед головою надійшов на середину класу, став і довго роззирався по учениках, немов шукаючи чогось загубленого або мов заблуканий роззирається, не можучи зміркувати, в яке місце зайшов він, блукаючи.

— Діти! — скрикнув він нараз з якимось жартливим острахом у голосі. — А вам що такого? Чого так сидите, мов раки в торбі? Чому не смієтеся? Як то, ви не тішитеся моїм приходом?

— Тішимося, — відповіли ми.

— Але як? Ов, ви вже, бачу, забули, як треба дітям тішитися. Що ж, як же вам жилося за той час, поки ми не бачились?

Ми мовчали. О. катехит почав випитувати одного по однім, почав, як-то кажуть, тягти за язик і тільки по якімось часі довів до того, що один, далі другий, далі третій розплакався і почав оповідати свої пригоди. О. Красицький зразу не хотів вірити, велів одному, другому, третьому роздягатися і аж ахав, аж руками об поли бився, бачачи на дитячих тілах численні синяки, струпи та шрами з загоєних ран.

— Бійтеся бога! А се що таке? — мовив він. — Хіба ви не вчитеся, не пильнуєте школи, робите о. Телесницькому збитки?

Та нараз, не слухаючи наших відповідей, додав:

— Ні, хоч би ви були не діти, а стадо овець, то й то так знущатися було б гріхом. Ну-ну, цитьте! Вже я поговорю про се з о. Телесницьким і з о. ректором, якось-то воно буде.

Бідний о. катехит, очевидно, не знав, що своїм добрим наміром ще погіршить наше положення. Другого дня перед першою годиною рано прибіг на наш коридор монастирський ламполиз — ученик із четвертого класу, що жив у монастирі, діставав тут харч і одежу (головно завдяки о. Красицькому), вчився в школі і рівночасно співав у церковнім хорі та сповняв роль паламаревого помічника, — і, викликавши кількох учеників нашого класу, в тім числі й мене, на коридор, мовив з видом немалого заклопотання:

— Бійтеся бога, хлопці, що ви наробили вчора?

— Та що таке?

— Пощо ви наговорили о. катехиті, що о. Телесницький б’є вас?

— Або що? Хіба се не правда?

— Та що з того! Тепер будете мати біду.

— Яку?

— Вчора в рефектарі о. катехит почав ганьбити о. Телесницького. Зразу говорив лагідно, а коли о. Телесницький сказав, що то неправда, що хлопці ліниві та свавільні, а про биття набрехали, о. катехит розсердився. Так розсердився, що я ще ніколи не бачив його такого сердитого. Почервонів увесь, як буряк, кинув ложку та як не крикне: "Отче, що ви без серця, се я бачив учора, оглядаючи синяки та струпи на тих дітях. А тепер бачу, що ви й без честі. Ви дуже помилилися в виборі свойого званія. Вам треба було йти на псобійника, не на священика й учителя". Тут о. Телесницький зірвався з місця й почав і собі щось кричати, о. ректор почав утишувати їх, а мені веліли забиратися геть із рефектара. То я вже не чув, що там було більше, лиш то знаю, що о. катехит, прийшовши з рефектара, зараз положився до ліжка і почав кашляти кров’ю. Я побіг по доктора; отже не знаю, що казав доктор, але о. катехит лежить хорий.

Ламполиз угадав. О. Телесницький прийшов до класу в надзвичайно веселім настрої і задав собі того дня багато праці з нами: не спочив, поки весь клас один у одного не закуштував буків, не виключаючи навіть цензора Заяця, з яким кілька минут вели завзяту боротьбу чотири щонайдужчі хлопці і якого повалено на градус аж при власноручній помочі о. Телесницького. Ото була для нього радість! Немало дотепів висипав він того дня, а найудатніший був остатній. Він написав на таблиці великими буквами:

"Dnia 15 grudnia wielka klęska w III klasie"*.

А під тим по-руськи:

"Дня 15 грудня великая кляска в III класѣ".

— Га-га-га! — реготався він. — Ану, ти, У́пав! — се він до мене так. — Чому то називається кляска?

— Бо як б’ють, то кляскає, ляск іде, — відповів я.

— Добре. Отже, маєте мені кождий на завтра переписати се по 100 раз, а то на те, щоб ви той день і ті слова затямили собі на ціле життя і щоб знали, як перед одним професором жалуватися на другого.

О. катехита Красицького ми вже більше не бачили в класі. Після тої пам’ятної сцени в монастирськім рефектарі він як зліг у постелю, то вже не піднявся з неї, хоча дожив іще до тої пори, коли о. Телесницького перенесено з Дрогобича до Добромиля. Той сам "ламполиз" оповідав мені, що, виїжджаючи з Дрогобича, о. Телесницький хотів було зайти до келії хорого о. Красицького і попрощатися з ним. Але хорий не велів впускати його.

— Ніколи в моїм житті я не бажав нікому зла, не сварився ні з ким і не пам’ятав заподіяної мені кривди, ані зневаги. І о. Телесницькому я не пам’ятаю того, що він говорив мені. Але того, що він робив з дітьми, я не прощу і не розгрішу ніколи. Бог, як хоче, може простити, але я не бог. Коли через се грішу, то радо понесу сей гріх на той світ. Але мені здається, що я сповнив би десять раз більший гріх, якби подав йому руку, якби дружньо стиснув ту руку, сплямлену найтяжчим злочином — систематичного, масового дітовбійства.

VII

Та поки що о. Телесницький мав необмежену власть над нашим класом і задержав її до кінця року. Правда, йому прийшлося побороти ще одну опозицію, але з сею він упорався ще легше й швидше, як з о. Красицьким. Ся опозиція — се був "пан Білинський", інтересна поява тих часів, про яку годиться тут сказати кілька слів.