— Заспокойся, мій осподине,— лагідно відповів Коснятко.— Ми не єсьмо звірі, не дикі смерди. Вчасно подбали про безпеку Олега. Його повезли під надійною охороною до Бубнівської обителі, хай там перечекає у тиші.
— Правда? — все ще не вірив почутому князь. Мо й справді бояри до нинішньої ворохоби непричетні, це чернь невдячна підняла руку на свого волостелина?
— Істину мовлю. Як правда й те, що послано нині до Ляхів від твого імені по Ольгу: хай вертається з сином Володимиром.
— Спасибі.
— Нема за що. Ми піклуємося про мир у твоїй родині. Ти високо сидиш на золотокованому столі, здалека тя видно. Тому обіцяй нам, заприсягни і підпиши грамоту, що будеш жити з княгинею Ольгою в згоді. І цілуй хрест, що стане в Галичі по-старому.— Костянтин Сірославич кивнув пальцем печатнику Яну і той приблизився до князя із наперед затовленою грамотою.
Записав Іван Русин:
"Седмицю по тому, коли спалили Настусю, покликав мене князь Ярослав до себе і сказав:
— Бачиш, що содіяли зі мною галичани, яку рану смертельну нанесли. Ти вчив мене, мудрий книжнику: будь добрий і милосердний до людей малих. І я слухав тебе: я для них учидлища відкривав... я для голодних відчинив свої житниці... я для них будував города і храми... я беріг їх синів, щоб не падали вони на полях брані... я бояр своїх гамував, щоб не закабалювали смердів. А що-м дістав, замість дяки? Кострище страшне на Золотому Току? Боже, боже, скільки років ходив я сліпим, голублячи вовків, яко ягнят. Відповів я йому:
— Найлегше сильному звинуватити слабого. Чи винні вівці, що потолочили твоє жито, коли їх сюди спрямували пастухи — бояри твої? А ти перед боярами скорився. Де ж полки твої залізні? Знаю, відповіси: "Я воював з боярами". Але воював ти з ними тайно, печатника Яна слухаючи, а треба явно — і боготворив би тя народ.
— Не хочу слухати про народ. Це плем*я смердючих робів, — мовив мені князь.
— Ти їх ніколи не любив... Ти любив себе. Загоспода-ровуючи землю — про сліди для історії дбав та про власну вигоду.
— Може, й так. Нема в цьому, гадаю, нічого лихого. Та не про це тепер... Треба хіба про помсту думати...
— О певно, це найлегше. Для цього в тебе навіть сила знайдеться. Твій вітець за один день, помсту воздаючи, стяв п'ять сотень голів, ти ж іди по злочинному шляху далі: каменя на камені не залиш із Галича. Прославишся тоді во віки віків, слід твій заплюють прокляттям. Бо ж цілу землю не сплюндруєш... а коли й сплюндруєш, то залишиться на ній близна від твого меча.
І розійшлися ми незадоволені один одним, як вороги". Писав Іван у "Саду" своєму:
"Обіцяв князь: я збіжжя дам голодним, ліси мої відкриті для сокир — рубайте хижі. Обіцянка князева вмерла разом з Настусею; кибіть рожанця твого, осподарю, бояри поламали, ослабла тятива.
Думаю про кибіть твого духа, княже".
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Настусе, страднице великоока, чесна жоно, за тобою плачу кервавими сльозами, як за сестрою, як за Любаною своєю, як за молодістю, що відшуміла; плачу і докопуюсь первопричины твоєї смерті.
Ти вийшла з пущі Тисменицької, з глибин Русі ратай-ської і сіла побіч князя; вбили тя, сестро, не за те, що сіла, і не за те, що любила, а за те, що вийшла з глибин. Глибини-бо завжди лякають".
Писав Іван у "Саду" своєму:
"Ненавиджу від сего дня вогонь; не той вогонь ненавиджу, що гріє всіх убогих, що путнику у пблі доточує життя; ненавиджу вогонь, який у попіл обернув грамотку княжу, в якій нагадано боярам і купцям: "Вольних у рабство не маніть, не множте закупів і рези не лупіть".
її спалили у гридниці князевій на пиру бояри, сам князь, без кибіті зоставшись, грів руки над смрадним вогнем.
Ненавиджу вогонь, чий дим смердить ярмом; і кличу я вогню на цей вогонь: спали його, божественний, дотла".
V
Княгиня Ольга покидала Галич...
Княгиня, щоправда, покидала Галич не один раз: двічі її вози викочувалися з Німецьких воріт і стелилася їм дорога на захід.
Тепер покидала Галич востаннє і назавжди.
Коли возниці впрягли в хомути коней, а челядь двірська винесла на вози з покоїв княгині-матері останні коробиці та клунки, вона прийшла до його світлиці. Ярослав сидів за столом, підперши голову рукою, і вдавав, що його не обходить ні її від'їзд, що заповнив Дитинець тривожним гулом і перешіптуванням, ні оця її поява. Навіть пози не змінив. Хотів цим, мабуть, сказати княгині, що між ними все переговорено. Вона підступила до нього близько.
— їду я, княже й мужу,— прошепотіла.
З-під вій князь міряв її високу і таку ж, як замолоду, худу статуру. Обличчя мала жовтаве, тоненька суха шкіра на вилицях блищала, як навощена, попід очима й на лобі сіклося павутиння. Очі світилися, як у давнину, чорним вогнем, і вогонь той ані не грів, ані не запалював. Як вогник на межі. Осьмомисл з ненавистю подумав, що княгинині очі тупі, як у риби. Зате руки її безперервно ворушилися, бігали по чорній одежі, мовби вищупували рубці й латки; пальці її то спліталися в клубок, мучилися в тісноті, то враз розчіплювалися, щоб знову вищупувати рубці, повзти по одежі.
— Іду я,— повторила Ольга.
Він навмисне потягнувся, позіхнув.
— То їдь, — вимовив недбало. І тут же, забувши роблену байдужість, додав з серцем: — їдь, якщо надумала так... якщо ніякий корінець не в'яже тебе, як пуповиною, з Галичем, то — щасливої дороги.— Билися в ньому, змушений був собі признатись, два соколи: один сокіл білий, а другий — чорний. Котрийсь з соколів означав полегшу. Так, так, тепер йому стане легше, не буде день при дні мозолити очі жінка, котру ніколи не любив, котру ненавидів і часто завдавав їй болю. Вона платила йому тією ж грошвою: мучила підозрами, жалила скаргами, укорочувала вік змовами, поки цими паль-цями-павуками не вирвала з нього серце. Тепер там, де повинно бути серце, зіяє яма, наповнена чорним застарілим болем.
Котрийсь з цих соколів означав жаль, бо таки прожив з Ольгою довге життя, а це щось та значить. Чи значить?
— Нічого мене з Галичем не в'яже, — відповіла врешті княгиня.— Не любив мене твій стольний град. Люди не любили... ніхто.
— Любов красна взаємністю. Не про це тепер нам розмовляти, Ольго, але висповідайся наостанку: чи любила когось у своєму житті?