Вона ж не перекричить товпище, ніхто її в натовпі не почує, глухі жадають її смерті, мовби направду в її смерті знайдуть для себе порятунок.
Ну й хай...
Нею заволоділа байдужість.
Якщо вона тепер чогось боялася, то тільки за життя Ярославове й синове. Настуся навіть зраділа, що її смерть, може, перепинить дорогу смертям Ярослава і Олега. Чулася винна перед гостем... перед галицьким людом. Хто знає, можливо, вони мають рацію... може, таки направду вона завинила, що полюбила князя? Донька смерда і князь... гріх... кара...
Обривки, клапті думок...
— Відьма! Відьма!
"Я відьма, бо любила! І була любима. Боже, чому не зглянешся наді мною? Я ж хотіла щастя, звичайного жіночого щастя. І через те я грішна, що була щасливою? Була... Розкололася на скалки моя голуба казка".
її вели до кострища.
Диво, але тепер галичани притихли, розступаючись перед нею шанобливо.
"А може, ніякої казки й не було? Я сама її вигадала, так зручніше було жити; казка голуба — це забо-роло проти щоденних страхів: боялася за Ярослава... боялася за сина... боялася бути отруєною, зганьбленою, розлюбленою. Вічний страх. А казку — голубу голубінь я виплела, щоб нею прикритися, як щитом! Досить! Я дорого платила за своє щастя".
її кинули на коліна й примотузили за руки до сто-яка-бервена.
"Нащо мене мотузите... не втечу... крил не маю", їй зав'язали очі хустиною.
"Від кого зав'язуєте? Щоб не уздріла власної мученицької смерті? О, які ви добрі. Чи, мо', лякаєтесь моїх очей? Марно. Я однаково вас не бачу... вас нема... на Золотому Току пустка... ввесь світ спорожнів. У тому світі є тільки вікно у ложниці... може, там Ярослав... чи живий Ярослав? Хоч би востаннє глянути на нього".
А побачила перед тим, як зав'язали їй очі, брата Яна біля ґанку. Княжому печатнику бояри тицьнули смолоскип, штовхнули в плечі й повеліли:
'— Іди. Підпали.
— Під-па-ли-и-и-и-и!!! — вторило товпище.
І боярин Ян, озираючись, як загнаний вовк, поніс вогонь до кострища.
Ще хмільний натовп галичан жбурляв на хвилі Ликви прах Настусі, ще в куті біля ложниці не охолов труп вірного соцького Степана Троянича, а вже Ярослава Осьмомисла, звільненого від пут, умитого й одягнутого в черлене княже корзно, великі бояри Лука Дитятич та Григорій Молобогович вели попід руки до гридниці.
Вели поважно, шанобливо... так колись вели на Га-личську могилу.
"Увесь час вели мене боярове попід руки, як сліпця,— кволо билася, як поранена чайка, думка в посивілій голові.— Я спробував позбутися проводирів... Одних позбувався, інших випещував, а вони всі однакові. Тож на кого міг опертися? На простолюд? Невелика честь бути князем над простолюдом. Хоч... я прагнув увійти в його купальське коло. А навіщо? Івана Русина слухав, Настусю? Слухав — не дослухав... Робив — не доробив. Зупинявся на півдорозі... Половинчатий я... І за це покараний".
Молибогович ногою вдарив у важкі двері гридниці.
— Встати! Князь іде! — гукнув з глибини гридниці, звідти, де під чоловою стіною височів золотокований Ярославів стіл, Костянтин Сірославич. Бояри, що сиділи на лавах уздовж стін, зустріли князя низьким поклоном: пальцями правої руки сягали своїх сап'янців. Був це знак покірливості.
Ярослав не здивувався ні цій удаваній покорі, ні великим боярам, серед яких були й ті, котрих він звелів кинути в поруби, ні печатнику своєму Янові, цілому й здоровому, ні тисяцькому Денису, ні навіть Костянтину Сірославичу. Вони повинні були сюди прийти після того, що скоїлося сьогодні... для того, власне, воно й скоєно, щоб великі бояри повернулися у княжу грид-ницю.
Коснятко, суворий і сумирний, рушив князеві назустріч; полою каптана змів із золотокованого стола пил.
— Сідай, княже, на отчий стіл.
Ярославу було байдуже, що робити; його не цікавили бояри; був повен ревищем людським і вогнем кострища; був повен білизною Настусиної сорочки, що так свято і чисто світилася на купі дров. А мо', не біла то була сорочка., мо', біліло крило лебедине? О-о, обвуглилося, почорніло крило. Зникло. Пустка... Дим... Навкруж пустка... і в ньому теж. Настусине кострище випалило в ньому світ.
Коснятко простягнув Осьмомислу його ж таки меч. Князь довго не помічав простягнутої руки, аж поки боярин не торкнувся його плеча.
— Візьми,— сказав Коснятко.— Я вертаю сьогодні твій меч і будемо рахувати, що ти повернув мій, відібраний у Кам'янці. Разом з мечем вертаєш статки мої... і вотчини великих бояр. І мислю я, що гнів свій зміниш на милість, щоб знову ми сиділи в гридниці й думали про добро Галича.
— Пощо він мені? — очуняв Ярослав.— Пощо? — Щільніше притулився до спинки стільця, мовби хотів відсахнутися і від власного меча, і від бояр, і від цілого світу. Справді, пощо йому меч або й цілий світ, коли в тому світі нема Настусі, коли розбиті його далекоглядні надії.
Аж тепер пережита напруга й збудження відізвалися в ньому: боліло все тіло, в голові клубочився туман, повіки злипалися. Йому здавалося, начебто чоботи, чре-вії, шкуряки з усього Галича толочились по ньому, ламали хребет, ребра, виймали душу. Тут, у гридниці, вже не сидить грізний князь Ярослав Осьмомисл, котрий залізними полками підпер Горби — гори Угорські й перегородив Дунай... сидить тут його подоба, личина, тінь. Душа ж полетіла за Настусею.
— Меч — сила княжа і влада, мій осподине, — торочив сумирно й терпеливо Сірославич.— Ми далі хочемо ходити під твоїм мечем, яко діти твої. Щоб було так, як було завжди. Ми не пам'ятаємо учиненого тобою зла, бо не винен єси... був ти заворожений чарами відьомськими. Ти теж не тримай за пазухою камінь. Не ми, бояри, причетні до того, що сталося. Народ так вирішив... Ти винен сам... спустивши чорний люд з припону.
"Ну звичайно, вони не винні. Вони в Настусине кострище не кинули патичка. Це чорна робота. Винні, отже, чорні люди, ціла земля, яку я установлював, для якої жив. Для кого... для чого тепер житиму? Ха-ха, а я ще виколисував надію разом із Суздалем установлювати по-новому Русь. Минулося... все минулося. А що ж лишилося? Ах, ніяк не пригадаю, що лишилося... а треба пригадати, бо інакше життя не матиме ніякої мети".
Син...
— Де син мій Олег?! — спитав нарешті князь.