—
для забави. І мені, і вам, і всій землі нашій не байдуже, хто сидить на київському столі — ворог чи друг. Згадаймо, річки крові пролито братньої при батькові моєму Володимирі, коли Київ ворогував з Галичем. Воєвода Сірославич забув, певно, що його вітець теж упав під Теребовлею у січі братній. Не відаю, як він пояснив вам, братове, відступ з-під Вишгорода, але Волинь мовить: "Галичани в рішучу хвилину встромили нам у спину ніж. Ганьба впала не на одного Коснятка, кожного з вас затавровано, Руссю поговір котиться: увесь Галич зрадливий".
— Не про лихе я мислив,— воєвода підняв угору обидві руки.— Не про лихе! Князь наш, відомо, красно-уст, з миші коня зробить, і ви повірите. А я під Виш-городом по-простому, по-вояцькому розсудив: "Що ми, галичани, загубили на полях київських? Яка користь від того, що вишгородські заборола зросимо своєю кров'ю?" Хіба не ти говорив, княже, коли дарував мені гривну чолового воєводи: "Даю тобі меч, Сірославичу, та вважай, щоб він марне не проливав руської крівці".— Коснятко побагровів, слова жбурляв люто, голосно, і повинні вони на терезах воїв заважити більше, ніж князеві, бо й найхоробріший з воїв не бажає вмирати. Це головне, за це треба триматися... і полк стане на мій бік. — Я ваші життя щадив, вої. Мене б довіку пекли сльози удів ваших і сиріт на Пониззі.
Між рядами шелеснув вітерець. Сподобалась воям сповідь Косняткова.
— Ех, воєводо, воєводо,— хитав Ярослав докірливо головою.— Не сподівався я від тебе. Пощо блудиш словами перед тими, яких назвав своїми дітьми? З ними ти йшов, може, на смерть, а життя їхні, про які тут розписуєшся, і честь їхню вояцьку продав за триста срібних гривен.— Князь випростався. Вовка загнано в пастку... вовк почне гризти залізне пруття, вертіти хвостом, вищирувати зуби — дарма. Дарма, бо понизянські вої враз збурлились, оболонь вирувала: де ж це бачено, щоб воєвода продав полк за триста гривен?!
— Брехня! — Коснятко лунко вдарив по ножнах меча й глипнув крадькома на праве крило, де стояла сотня його особистої сторожі. Досить йому подати знак і... І нічого не вдіють сто мечів супроти дружини княжої та понизянського полка. Його таріль на терезах спорожнів, княжий заважив більше, і тепер не про посоромлення
16 р ФСД°Рів 481
князя треба думати, як здавалося спочатку, а якби самому викрутитися. "Не треба було викликати князя на прилюдний поєдинок. Гординя справді мене заїла. Та хто міг припустити, що ябедники Ярославові вивідали про потаємне? А може, звинувачення князеві голослівні... щось чули ябедники й не дочули?" — Я вимагаю доказів! Очорнено мене!
Ярослав почувався у сідлі. Ще ворог його стояв з вищиреними зубами, ще меч Коснятків важкий відтягує черес... ще меч той міг зблиснути в повітрі. Але то судоми. Коснятко лежить повержений на піску.
— Коби очорнено,— сказав з жалем князь,— коби... Не втрачав би я тоді хороброго воєводу. Мене ж бо ти знаєш: сім разів відміряю — один раз відріжу. Докази, Костянтине, маю. Ось тут, — тицьнув він рукавицею в ряди воїв,— є люди, котрі бачили, як уночі приходили до тебе посланці з ворожого стану, як змовлявся ти з ними, як гривни рахував і як грамоту підложну від мого імені для князя Мстислава писав. Кликнути їх?
— Не треба, — зів'яв Коснятко. Він уже не бачив, як княжа дружина, обступила щільно його сторожу. — Ти переміг, Ярославе. Що хочеш від мене?
— Меча твого,— процідив князь.
— А якщо не дам? — Коснятко пружно відскочив убік, голий меч блиснув у його руці. — Удар мій важкий.
— Не посмієш, боярине. Хочеш жити — не посмієш. Глянь доокіл — один ти як перст,— сміявся князь.
Коснятко озирнувся. Справді, він ціпенів на піщаному пагорбі, як засохлий стовбур верби... і цілились у ту вербу сотні списів і стріл. Замахнись він тільки мечем і...
І жбурнув він меч князеві під ноги.
— Я тут один, княже, тут... А в Галичі... Пожалієш за сьогоднішньою дниною.
— Взяти то! — крикнув князь, і кілька гриднів у миг ока спутали Коснятка сирівцями. Він не пручався. Князь стояв над ним задумливо. Врешті обізвався: — Віднімаю у тебе, Сірославичу, гривну воєводи... велю кинути тебе в підземелля Кам'янця.
— До Галича вези! — тіпнув собою Коснятко.
— Сказав-бо ти: в Галичі будеш не один... тому посидиш до часу в Кам'янці. Розумієш, так треба. Чаша мого терпіння теж має дно. Твоя зрада була останньою краплиною.
— Хіба багато це, триста гривен?
— Суть не в гривнах, боярине. Ти не вбогий, щоб полакомитися на якихось триста гривен. Гривни — машкара, якою замислили приховати істину... а істину в тому, що ще в Галичі перед походом змовився ти з княгинею моєю Ольгою осоромити мене перед Руссю.
— Звідки знаєш про це? Ябедники...
— Ні. Просто тверезий розмисел.
— Ти ще раз мене переміг.
Ярослав уже не слухав. Пішов назустріч тисяцькому Денису. Обняв старого воя, розцілувався з ним.
— Воїв по домівках не розпускай, Денисе. Сьогодні хай відпочивають. Завтра рушимо на Галич. Зрозумів, Кириловичу? Розпочате діло треба завершити... Чаша мого терпіння... Та годі про це. Клич-но до мене бояр понизовських.
І князь тільки тепер зняв з голови шолом.
Глава двадцять третя, з літ минулих
На півдорозі між Кам'янцем і Галичем у чистому полі перестрів князя Ярослава гонець від печатника Яна.
— Печатник, волостелине, передав: щойно дійшла до стольного города вість про суд твій кам'янецький над воєводою Сірославичем, як княгиня Ольга звеліла чимдуж лагодити вози і на світанку покинула палати. З нею великий боярин Дитятич і дружина його — всього п'ятдесят мужів. Путь і на цей раз тримають на Ляхи.— Гонець припав до Ярославового стремена, довірливо шептав: — Печатник питає: "Мо', наздогнати?"
Князь ворухнув коліном, гонець відскочив від стремена і відданими очима шукав на обличчі волостелина гніву. Ні, не до гніву князеві, вість галицька утішила. Цілу дорогу з Кам'янця думав про бесіду з Ольгою; не міг, не мав права обминути її, бо зрада Косняткова — це Ольжина підмова. Шкода, що ніхто з печатникових людей не підслухав розмови Ольги з Коснятком перед тим, як воєвода вирушив під Київ. Якби мав докази, що жона плете проти нього змову — вчинив би інакше... і бесіда з нею була б короткою: "Збирай, княгине, свої статки й лети на зломиголову. Ні, не в Ляхи лети, куди ти вже двічі бігала, а в монастир. Досить". Без доказів розмова буде звичайною сваркою. Ольга, як це вона вміє, заплює очі: "Боже, він рідну жону підозріває у смертних гріхах! Знову Настуська нашептала? Сором би мав. Книжники Осьмомислом тя нарекли, а покриток слухаєш. Чи єсьм ворог тобі... чи не ти вітець моїх дітей? Смердова донька між нами, через неї все лихо".