Іншого разу, може, Ярослав прислухався б до печатника, в його словах є зерно правди. Та сьогодні не міг. Дотепер був жбаном, у якому приберігав од людського ока своє терпіння... приберігав, поки за двадцять років княжіння не зміцнив власні підвалини: дружину збільшив, добираючи до неї воїв, як жолудів. У городах сидять вірні посадники; тисяцьких над полками, старшими над залогами настановив надійних; під рукою є завжди кілька полків болгарських і половецьких, на його гроші наймлених; малих бояр милостями обдарував. Людям чорним полегші різні дав: справедливий суд, оборону від поборів боярських, ціни на сіль зменшив, миталь-ники його за лихварями стежать, щоб не дерли з християнина сім шкур. То чого ж, у силі чуючись, покірливо споглядати, як розливається через криси терпіння? Тим більше, що...
— Бояри, печатнику, і так тайну рать проти мене ведуть. Спокій у волості — це олія на окропі. Літають у тиші стріли боярські. Одна з них, Косняткова, мене поранила. Пора випорожнювати боярські тулії.
— По-різному можна тулії випорожнювати. Немало ворогів твоїх безслідно, як сніг, зникли. Де черепи їхні — ніхто не покаже. Звелиш Коснятка?
Ярослав відступив крок від печатника, мовби той власноручно чинив нічні розправи.
— Тайна кара — це тільки кара. Явна — наука для багатьох. Глибокі в Кам'янці ями... Мусять бояри зарубати собі на носі: азм єсьм князь на Галичі, вони холопи мої.
Уперся князь Ярослав, не помогли вмовляння печатникові. На другий день удосвіта, взявши з собою дружину, він спішно поскакав у напрямі Кам'янця перестрівати полк Костянтина Сірославича, що повертався з-під Києва.
"Ой, з вогнем бавишся, княже Ярославе",— думав Ян.
Щоб не дати вогневі розгорітися, Ян на домарстві в Галичі залишившись, розіслав вістунів до тисяцьких у Звенигороді й Теребовлі, щоб були напоготові. Десяткам тайних ябедників повелів не спускати ока з княгині Ольги та її прибічників. По городу пущено чутку, що князь має намір оглянути нову твердиню над річкою Смотр ичем.
Князь усвідомлював: складне діло задумав. Може статися, що меч, занесений над Коснятком, упаде на його, княжу, шию. Вої люблять воєводу, не раз ходили з ним у походи... не раз гуслярі співали йому славу. То на що сподіваєшся, княже? На щити своїх грид-нів? На сліпу удачу? На прихильність до себе простого люду? Думаєш, що увійшов ти в їхнє коло купальське? А чи не ліпше не випробовувати долю та учинити суд над Коснятком у Галичі? Ні, марна річ. Дума боярська не дасть скривдити Коснятка. Заступиться за нього княгиня Ольга — і вийде він сухим з води. І все залишиться по-старому...
У Кам'янці... лише в Кам'янці прилюдно треба почати ламати хребет боярській гордині. Полк Коснятків набраний з дружин бояр понизовських; на Пониззі тамтешні вельможі на галицьких товстосумів позирають зизо, не дадуть, може, зганьбити свого князя.
Жребій кинуто.
Із-за горбів виглянули, забіліли на сонці нові мури Кам'янця. Вуглові вежі стриміли в риштуваннях. Ярослав звівся у стременах і мимоволі залюбувався новою твердинею: знає своє діло будівничий Василько, син Чагрів. Кам'яний горішок викував на Смотричі, не один ворог пощербить об нього меч. Стане Кам'янець щитом і ключем для всього Пониззя.
— Княже,— здибив перед Ярославом коня десятник стежі, висланої наперед,— учора надвечір привів Коснятко полк під Кам'янець та отаборився на оболоні цьогобічній.
— Гаразд.— Ярослав поправив меч, подумав: "Почалося", і вдарив коня острогами.
Воєвода зустрічав князя бучно, повелівши бити в бубни та сурмити в труби й ріжки. Вої, вишикувані в два ряди перед наметами, вітали князя криками. Голубий стяг з вишитим на ньому сонцем — знаком земель Пониззя — хилився долі... мовби хилився у покорі. Ліс списів погрожував небові сотнями жал. Чи небові? Може, погроза призначена йому, Ярославові? Він оглянувся на свою дружину, заковану в лати угорської та німецької роботи, для яких списи не були страшні, і безпечно зійшов з сідла. Слідом за ним ішов Сірославич... ішов гордо, бундючно, немовби вернувся з-під Виш-города з переможними знаменами. На його обвітреному обличчі не було ні подиву від раптової появи князя, ні страху. "Невже не здогадується, чого я тут?"
— Скажи їм щось, осподине,— промовив Коснятко, приховуючи глузування.— Вої охоче послухають свого князя.
— Я не думаю, воєводо, що конче їм треба слухати те, що для тебе призначене,— князь обпалив Коснятка гнівним поглядом.
— Чого ж? — хвацько підкрутив вуса Костянтин Сірославич.— Нема в мене таємниць від воїв. Я батько їм — вони мої діти.
— Слава воєводі! — тут же вибухнуло громом на правому крилі полку й покотилося оболонню. Ярослав, спершись на меч, ждав, поки вигуки вщухнуть. Звідси, з піщаного горба, було йому видно ввесь полк, кожне окремо обличчя, древко списа й випуклі груди щитів; черлені щити мовби відгороджували князя від облич, і він ніяк не міг до них доступитися, щоб поглянути зблизька у вічі й дізнатися, скільки щирості в їхньому славословії воєводі.
І через те мучився; від муки аж горбився. Чомусь уявив, що стоїть перед цілою Галицькою землею, усім видний, кожний міг почути його слово і міг побачити його найменший порух; тут він, як на Голгофі; а за Голгофою тонкий чорний пояс мокрої ріні, стрічка лінивого Смотрича і біла крутизна лівого його берега. На якусь мить князя огорнула самотність, незрозумілий щем, і цього настрою не проґавили цупкі очі Косняткові. Ой, нелегко буде князеві розмовляти з ним перед полком, полк у його, Коснятковій, волі, коли щось...
— Я слухаю, осподине,— нагадав він про розмову.— Починай. Та затям: мене образиш — на честь воїв посягнеш. Будь, отже, обачним.— Полк принишк, знітився од його зухвальства. Всі ждали, що князь зараз навідмаш вдарить боярина нагайкою; передні, мабуть, замітили, як хруснув у Ярославовій руці черенок нагая. Одначе Ярослав лагідно поплескав Коснятка по плечу.
— Видите, скільки буєсті в мого воєводи? Свого князя уже не шанує... того, який обсипав його милостями... того, який поставив його на чоло усіх полків галицьких? — Ярослав говорив упівголоса, він мовби скаржився воям, і це дивним чином відразу приблизило його до них. У передньому ряду уже не помічав байдужих очей; черлені щити гейби розступилися, і вої прийняли його у свої ряди.— А все від гордині, братове. Слава ум йому запаморочила, бо таки направду многих ворогів побив на полях ратних. Та тільки слава пошанівок любить; вона, як хустина бобряна біла: кинеш у багнюку і вже вона ганчіркою стала, придатною хіба для обтирання чобіт.— Ярослав передихнув, прислухаючись. Оболонь німувала.— Отож посилав я вас із Сіро-славичем на поміч волинянам... князеві Мстиславу не