Рішуче ступив до річки.
Захмілів. Кров стукала клевцями в скронях, вогонь сушив губи і маслянив очі. А все ж через хміль викрешувалось: "Хай вона, русалка чорнокоса, побіжить, хай рятується, тоді наздожену, зімну, обцілую".
Вона ж стояла як укопана, стояла розгублена й огні-вана. Щось говорила. Не відразу дійшли до князя слова:
— Чи не соромно тобі, витязю?
— Чого ж соромно? — хрипло спитав,— Ти така красна. Візьму тебе.
Зачула в його голосі вагання і просьбу. Це її втішило.
— Як так візьмеш? Ніби я тебе знаю? Чи люблю? Хіба жона я тобі шлюбна?
Лебеділа розсудливо, мовби й не про неї йшлося, мовби не стояла перед ним гола, манлива і беззахисна. Князь мимоволі заслухався, руки, що простяг було, опали, замість того, щоб стиснути її в обіймах.
— Люблю тебе,— мовив глухо. — Тому візьму.
— Ніби ти пес? — докоряла.— Або жеребець з дикого табуна? Як візьмеш мене без згоди? Лише в звірини так. І в князів.
Грім на голову.
— У князів?
— Авжеж. Знаю жону одну, дівкою сором прийняла від князя Володимирка. Сила, кажуть, дуби пригинає. Карається тепер за нелюбом.
"Даремно її слухаю. Близько вона, візьму..." А говорив інше:
— Я не такий.
— Вірю — не такий. Ти добрий, звіром не станеш.
— Ой потопчу,— швидше благав, ніж погрожував.
— Ні. Відвернися. Сорочку вберу. Робив, що сказала.
Заворожила його розсудливою впевненістю? Торкнула в ньому людяну струну? Чи, може, втратив принагідну хвилю? Як би там не було, тепер її не зачепить. Страждав би від її плачу. Уявив дівчину на мураві потолочену, на хвилях Уняви-ріки побачив її вінок. Поплив дівочий віночок у ковбур, закрутив ним водовир. І нема його, втопився. Ні, ні. Інша справа, коли б покохала, назвала б ладом. Досить, що має вдома нелюбу.
— Чия будеш? — не осмілювавсь глянути на неї, дарма що вже була одягнута.
— Є у Галичі княжий співець Ян, син Чагрів.
Я — сестра бояринова, Настуся. Живу тут у його вотчині. А ти?
"Янова сестра? Рідний брат заохочував мене: "Візьми її"?" — жахнувся.
— Гніву на мене не май, Настусю,— почав вибачатися.— Не з добра сюди приблудив. Ладу шукаю.
— Знайдеш,— мовила розчісуючи коси.— Такого молодця кожна полюбить.
— А ти... ти полюбила б? Погрозила пальчиком:
— Швидкий єси, незнайомцю.— І задумалася,— Не вмію ще любити.
"Гадаєш, Настусю, що я вмію, ніби я когось любив? Лишив мені батько землю, стіл у Галичі, челядь, срібло-злото, жоною нагородив. Багатий я... і бідний".
Жартував:
— Тать я.
— Воно й видно,— ямки на її личку повнилися веселістю.
— Якщо не віриш, що я тать-головник, то поцілуй.
— За віщо?
— На завдаток. Щоб пам'ятку мав про твою науку.
Інша не зважилась би наражатися на нову небезпеку, а Настуся стала навшпиньки, бо виріс молодий князь високим, і цмокнула в щоку.
— На, маєш пам'ятку.
Зовсім близько бачив її очі, карі, продовгуваті, як сливи, ласкаві.
— Смілива ти, Настусю.
— Та де смілива. Спершу напав страх. Ледь не вмерла. Але я завжди вірю, що в людині людяного більше, аніж того чорного, бісівського.
Мовить, як з книжки читає.
— Хто тебе дивної віри навчив? Брат?
— Отакої, він навчить...— спохмурніла. Заквапилась.— Чекають мене вдома. Прощай.
— Підожди,— просив Ярослав. — Чом не відповідаєш, чи мене полюбила б?
— Але й ти не сказав, хто єси.
— Князь я галицький.
Стрепенулась. Була б втекла, коли б не втримав за руку.
— Не бійся. Не вчиню нічого злого,— і припав устами до її пальчиків.— Тепер біжи.
Вона бігла й оглядалася... бігла й оглядалася. В кущах зупинилась і звідти спитала:
— То правда, княже, що тебе силоміць отець твій князь Володимирко оженив?
— Правда. Все правда, Настусю! — понурив голову.
— Вибач...
Шелест пішов вільшиною. "Вибач..."
Вибачення її тихе жило у ньому, шелест вільшини жив, і жило сонце, і жила Унява-ріка, і чистий жбан прозорий, і Настусині очі.
Двигав у собі несподівано знайдений скарб і не відав, що з ним чинити. Посіяти в полі? Пустити птахою попід хмари? Виспівати піснею? Чи викричати криком?
...Боярин Ян, розморений на сонці, спітнілий і сонний, підвів коней і вкрадливо позирав на Ярослава. Мовби питав: "Ну що, потішився, княже?"
Князь перехопив його погляд.
— Страшний ти Яне... Рідну сестру... Боярин гнувся в каблук:
— Що мав-єм найдорожче — тобі офірував.
— Бог оборонив мене від твоєї офіри,— перебив князь.— Оборонив, щоб нагородити.
— Чим? — бистро зиркнув на нього співець.
— Цього не зрозумієш, боярине. І Ярослав скочив у сідло.
Снив повіддю весняною довго...
А вона розлилася, зануртувала, ген-ген пізніше після тієї душної ночі у винниці. Повідь почалася просто: і зобачив князь Настусю в Уняві-ріці.
Уже через день після здибання з Настусею Ярослав сказав боярину-співцеві Я ну:
— Ідемо до тебе в Братишани.
Ян переламався у поклоні низькому, в тому поклоні ховав утіху: ха, упіймався-таки князь на приману. Зумій тепер, Янчику, втримати щастя за хвіст.
Князь черкав коня острогами, кінь летів, як вітер. За спиною зостався Галич з великими турботами й малими абищицями, залишилися княгиня Ольга й діти-перевесла, котрі в'яжуть його з жоною в один сніп.
"А я сніп цей розтрушу,— думав Ярослав.— Розтрушу, бо там, попереду, за лісами й борами на березі Унявиріки — Настуся, гріх мій, святість моя, страх мій і воро-хоба.
Що скажу їй, примчавшись, як навіжений, до Брати-шан? Що кохаю? Що тільки-но вчора уздрівши, сьогодні не можу, не хочу й не вмію без неї жити? Ні, не так треба, якось інакше... слова ці студені, стерті, вони не сповна відбивають мої почуття. Я пошукаю слів первинних, незайманих. Чи знайду? Бог мені поможе. Те, що в грудях маю, не саме кохання, не темний зов крові. Це воскресіння з сірих буднів і з сірих ночей з Ольгою".
Княжий буланий кінь, відчувши, що повід ослаб, пішов поволі. Ян, син Чагрів, їдучи позаду, потерпав, що Ярослав зупиниться переможений сумнівами й каяттям. Сумніви повернули його до Галича, і він сьогодні не зустрінеться з Настусею. І завтра теж не зустрінеться, і післязавтра, ніколи вже... Ніколи, отже, не блисне Янові печать державна... а отець Остафій дихає на ладан.
Хотів спересердя луснути пугою княжого коня: біжи до дідьчої мами, скачи, не дай вершникові очуматися й охолонути!