— Амінь,— гупнув Добротвор кулачищем у груди. Й одразу додав: — Чи нема в тебе, дієписцю, чим закропити душу. З такої нагоди...
З такої святешної нагоди Русин поклав на стіл жбан вина, вистояного в княжих медушнах. Пили.
Пахуче вино галицьке.
Наступного ж ранку, коли Русин відчинив двері учидлища, то побачив Добротвора зовсім інакшого, ніж той був учора: замисленого, врівноваженого. В потертому каптані з чорного сукна й поруділих чоботях він скидався на збіднілого купчину. Високе його чоло і глибокі очі свідчили про розум. "Таких Добротворів на Русі — жменя,— думав Іван.— Жменя або пригорщі..." Виявилося це тепер, коли по всіх майже монастирях, а де їх немає — при церквах почали закладати учидлища, подібні до галицького, Новоуків не бракує, але не бракує також навчителів не тільки з кола монастирської братії, а й з кола тих, що їдять хліб з торгівлі, рукомесла або з ратної справи. Вони — зерна, з яких уродиться туге колосся.
В шкільній хоромині посіяно тишу, чутно, як посапують отроки, схилившись над вощеними дощинами. Новоуки писали, писання давалося важко: у того русявого піт краплився на чолі... той довгобразий язик висолопив... той раз по раз носом шморгає. Сиділо їх до десяти. Іванів погляд цупко, прискіпливо обмацував по черзі кожного... прагнув Русин у цю хвилину володіти даром ясновидця, щоб угадати їхню долю. Угадати, чи буде мати отча земля від них користь? Годі, звичайно, сподіватися, що всі присвятять себе важкій і безконечній роботі книжника; той перейме рукомесло вітця свого, той захопиться торгом, того вабитиме княжа служба... Ні, не виворожиш тепер їхньої долі. Одне відомо: ким би вони не стали, коли виростуть, яку б роботу не сповняли, але книга для них уже не буде недосяжною загадкою або тільки річчю, рівноцінною десятьом парам волів. Вони пізнають духовну вагу книг, а отже — справжню їх ціну. Вогник у душах їхніх запалено — посвітліє на отчій землі.
Добротвор переходив від одного новоука до другого; тому щось показував, тицяючи пальцем у навощену дошку, тому неголосно пояснював, того підбадьорював кивком голови або поплескував по плечі, а того кирпатого боляче смикнув за чуба, і отрок аж писнув.
Ой пищать, мабуть, новоуки від суботніх різок; он півкопи лозин стирчить за іконою богородиці — нагадування для збитошників та лінтюхів.
А потім Добротвор звелів русявому новоуку читати псалтир. Чому якраз русявому? Може, він найкращий, найстаранніший, і Добротвор хоче похвалитися. Що ж, це добра хвальба.
— "Блаженний муж, котрий не ходить на раду нечестивих і не стоїть на путі грішних, і не сидить на зборищі розпусників..." — тремтів попервах дзвінкий голос отрока — хвилювався книгочей. Далі заспокоївся, і перший Давидів псалом поплив рівно, молитовно.
Не один раз Іван Русин слухав Давидові псалми, сам колись їх учив; розумів також, що у хоромині шкільній Клим Добротвор не творить чуда, а проте його теж, мов новоука, трусила остуда.
— Чий син будеш? — спитав отрока по закінченню читання.
— Батько мій коні глядить у князя,— засоромлено понурився новоук. Було новоуку років десять-одинадцять, на ньому чоботята латані, сорочка — з грубого полотна.
— Це все 'дно, що боярин,— реготнув кирпатий. Хлопець, видно, зух, палець йому в рот не клади.
— Но-но, поговориш у мене,— погрозив Добротвор пальцем.
— Передаси батькові, — мовив тим часом Іван до русявого, — щоб нині надвечір на Золотий Тік прийшов, до купця Семиволоса. Куплю тобі за старання у науці книжній каптан і чоботи.
Хлопець розцвів. Приятелі його й собі почали просити:
— Послухай нас... ми теж читаємо гладко. "Правда, вони читають гладко... правда, усім чадам
небагатих служилих людей хочеться нових чобіток, але я сам бідний. Може, не тре було... може, помилився я, що одного з-поміж багатьох вирізнив і нагородив. Учинив це я у пориві, з утіхи, научителю Климе, зрозумій мене.
І не знаю, научителю Добротворе, чим би я тебе винагородив. Чим? Дарую тобі свою любов".
II
Видиво це було? Омана?
Князь Ярослав завмер у густому вільшняку, остерігаючись поворухнутися й навіть глибше дихнути, щоб видиво дочасно не сполошилось.
Князь давно пережив зелене отроцтво, минувся той час, коли обдає вогневицею зблиск жіночого коліна, він уже пізнав жіночу звабу, мав сина, а проте почувався завороженим, очманілим новачком на любовному поприщі.
У кількох кроках від його засідки купалася в річці дівчина.
Дівчина не мала й гадки, що за нею підглядають. Падала дівчина дзвінко пластом на воду, розсіваючи іскристі краплини. Пливла дівчина, як риба, тіло її в'юнке і сильне світилося в зеленкуватій воді. Врешті вичалапала на мілке, де вода сягала литок і, заклавши за шию руки, стала вигріватись проти сонця.
І проти князя...
Ярослав похітливо вимацував кожну лінію її тіла і не міг налюбуватися їх досконалістю. Хвилинами сумнівався в реальному існуванні голої дівчини, вона скидалася радше на русалку... лише в русалок, певно, такі точені, мовби з білого мармуру, стегна і настовбурчені, як груші, груденята, й буйна грива смоляного волосся, і лебедина шия, на якій зеленою ниткою вигравало скляне намисто.
Але ж, о боже, як дізнався боярин Ян, син Чагрів, що в Уняві-ріці посеред гожого дня полощеться русалка?
Хто ж вона?
Доня якогось боярина? Смерда? Ян нічого не пояснив, він зостався з кіньми у балці. Тільки й сказав:
— Я обіцяв утішити тебе, княже. Слово своє нині сповняю. Іди прямо на оті вільхові корчі, там зобачиш... А що побачиш — бери. Для тебе сокотив.
"Для мене боярин беріг оцю дівчину? Похвально, похвально вельми. Винюхав гостроносий підлиза, що за тридев'ять земель урвався б я од жони своєї княгині Ольги, що ночі з нею гіркі".
Дівчині, видно, надокучило вигріватися проти сонця, вона ще трохи поплавала й рушила на берег... пішла просто на князя. Під кущами на сухій вербовій колоді біліла її одежа.
"Зараз одягнеться й зникне... і не справдиться обіцяна Яном утіха. А я, мов німий бовван, завмер у корчах і боюся вийти до неї, встидаючись її наготи. Чого встидаюся? Чи страшно мені нарушити вірність княгині? Смішно... Князь я... Зараз вискочу з кущів і візьму її. Візьму не задурно, віддячуся по-княжому".