— Чи не во гнів вам буде, як я трошки люльку запалю?
— Байдуже, пали.
— А ви не вживаєте?
— Ні, — каже, — не вживаю.
— І добре робите, смаку з неї ніякого, тільки що инколи сон переб'є.
Палить Герасим, балакають; панок той наче прочуняв, такий став говіркий, про все розпитує, найбільш про людей: як живуть, чи не сутяжно від старшини, що гомонять люди про новий лад? Герасим розкинув розумом, відповідає йому через п'яте, та в десяте, — аби не мовчать, а сам собі думає: "чи не підвозить той панок москаля? може у його ангельський голосок, а чортяча думка"?
Проїхали ще там кілька гоней, чи верстов; до міста ще далеко, ще тільки піски починаються. І піски там не довгі, та по саму маточину. Герасим і думає собі: щоб воно було, коли-б я заспівав? Е, ні, думає, зразу так боязно, спершу розпитаюся, — та й ну, як кажуть, манівцями.
— Не во гнів вам буде, паночку! я щось спитаюся у вашої милости.
— Питайся, — каже.
— Поздоров, боже, вас, ви при палаті?
— При палаті.
— З великих, чи ні?
— Ні, не з великих.
— Я так і гадав собі.
— Чому так гадав?
— Тому, поздоров вас боже! що, бачте, вам дзвоника не прописано, та й балакаєте ви по-людськи.
Всміхнувся той панок і нічого; а на Герасима наче хто наслав сой, так йому аж очі злипаються, вже він і люльку палив, — нічого не вдіє, так наче на "діянії", тиць та тиць носом у пазуху; от він знов люльку з-за халяви та до панка.
— Подержте віжечок, а я викрешу.
— Креши, каже, і взявся за віжки.
Викресав огню; кресало й кремінь в гаманець, гаманець в саківки, по-хазяйськи, саківки за пояс та й каже до панка, питається:
— Чи тямите що коло коней?
— Де-що тямлю.
— Запряжете?
— Чому-ж! хіба мудрація велика?
— Уміючи не велика... А супоню стягнете?
— Стягну.
— І розберете — куди соб, куди цабе?
— Не помилюсь.
— Добра у вас голова, як бачу! А от коли-б довелося з ким розминутися на шляху, та ще буває з таким, що дзвонить, як-би ви тоді? не зачепите? вісь не вгорить?
— Розминусь.
— А не брешите?
— Далебіг — ні!
— Ну коли так, так нехай ось як: сідайте, поздоров боже вас, отут на передку, віжечки зберіть, та й поглядайте на коней, нехай ідуть, аби не стали; вам не так буде нудно, а я спочину, заким піски переїдемо.
Послухався панок і на волосиночку не змагався: сів на передок, а Герасима пустив на задок. Герасим ліг та й заснув. Вже й піски переїхали, а він спить; вже й місто — Герасим спить, а той не будить його; в двір в'їхали, тоді той панок на Герасима:
— Вставай, дядьку! Приїхали!
Прокинувся Герасим: — А де се ми? — питається.
— Дома вже... ставай отам у затишку під повіткою випряжи коней та погодуй; хоч не бігли, підтюпцем їхали, а все таки 20 верстов протюпали... Погодуй, — сказано: пошануй скотину раз, а вона тебе десять.. Сіна й вівса тобі дадуть, — спасибіг, що привіз.
І пішов собі чи до будинку, чи куди там. Порається Герасим коло коней і байдуже собі, зо сну очей не продере. Ще оглобельної не випряг, як ось іде до нього щось таке пузате-пузате та бородате: "А йди, каже на Герасима, бери собі вівса, скільки тобі, мірку, чи дві?".
Герасим дякує, а собі на думці: "Як його брати? Може за гроші? Може се той, що вівсом перепродує... чим-же я йому заплачу?" Звісно, грошей не було. А той пузатий до його:
— Іди вже, коли йдеш...
— Та по чім же у вас мірка?.. — питається Герасим.
А пузатий йому відповідає:
— Для тебе ні по-чім: за так гроші...
— Як то "за так-гроші?" — дивується Герасим.
— За спасибіг...
— За яке?
— За таке, що нашого єнорала привіз.
— Якого єнорала? — питається й наче його що в жижку вкололо.
— Еге! а ти не тямиш, кого й привіз! того єнорала, що й над палатою, й над усіма окружними, й над усіма вами...
Злякався Герасим, та:
— Чи ви, дядьку, справді, чи шуткома? може глузуєте, або москаля підвозите!
Той аж забожився, що не бреше, і каже так і так: був єнорал у князя К — я, та по своїй парахвії їздив; своїм возом їздив; а віз той взяв та й поламався біля нашого села, вісь вгоріла і колесо надвоє. Єнорал, щоб не гаяти часу, покинув воза, а сам пішки; прийшов до нашої розправи, там не знали хто він; взяв коней і поїхав...
Скоро вчув Герасим про таку оказію, так і обімлів, так йому аж в литках похололо, в душі в бубон забили. "Отсе так, — думає, — втяв до гапликів", — і згадав собі і люльку, й віжки, і піски. "Ну, думає, пропав тепер я, цур тому й вівсу, швидче тікатиму".
Подякував тому пузатому та й каже:
— Не хочу я вашого вівса, мені треба швидче до господи: зараз їхатиму.
— Не можна тобі їхати, — каже пузатий, — єнорал велів, щоб ти не їхав, доки він не скаже.
— Пропав, навіки пропав, — думає Герасим. — Сполосує він мене, навчить, як кіньми правити.
Усе тіло на ньому труситься — не диво. Хоч на кого доведись — злякається! Як таки так: над усіма окружними єнорал, а він його на передок! Або-ж знову й те: "вам, каже, й дзвоника не прописано". Ну яке йому діло до того, чи прописано, чи не прописано? Про те начальство знає, мовчав би собі, а то бач — треба йому розпитувати, — чи прописано, чи не прописано? От і розпитався!
Отож за якийсь там час, кличуть Герасима до єнорала: йде він, ні живий, ні мертвий, думає: "отепер буде і в мене повна хустка зубів".
Став перед єноралом, труситься.
— Нагодував коней? — питається єнорал.
— Їдять.
— Гаразд! нехай їдять на здоров'я! А сам перекусив чого?
— Ні, щось не хочеться.
— Сідай же отут, — і вказує на стілець.
— Сади боже усе добре; а я постою.
— Сідай-но... Спасибіг, що привіз.
Не сміє Герасим сісти, боязко, а він одно йому:
— Сідай та й сідай.
— Я постою.
— Чого стоять! ноги на довше здадуться: сідай та ось на лишень, — випий на дорогу!
Налив чарку, сам пригубив, та до Герасима:
— Пий на здоров'я!
Бере Герасим чарку, а руки так і трусяться.
— Се ти змерз? — шуткує єнорал.
— Ні, не змерз.
— А що-ж?
— Простіть мене, паночку! — кланяється Герасим.
— Що простить? — питає, наче не тямить.
— Що я не тямив, та на передок вас...
Єнорал як зарегочеться тоді й каже:
— Байдуже! Що-ж, там лихого нічого, а се тобі вже розблаговістили, хто я такий? Еге?
— Еге.
— Дураки вони. — Так таки прямісенько й мовив: "дураки вони". — А ти, каже, на те не вважай... випий другу, щоб на одній не спіткнувся.