Освітлена сонцем кімната

Сторінка 4 з 5

Шевчук Валерій

Чубинський, як і було домовлено, прибіг уранці й забрав листа. Він цвів; здавалося, ця історія торкалася і його.

– Мені незручно, що так клопочетеся біля мене, – сказав Костомаров, в глибині душі відчуваючи, що без цього активного молодика йому зараз не обійтися.

– Та мені це, Миколо Івановичу, задоволення справляє! – відверто признався той.

– Задоволення бачити, як сумує літній чоловік? – всміхнувся Костомаров.

– Задоволення бачити, як він перестає сумувати, – категорично відказав Чубинський.

Не став перечити. Кожен має свою емоційну шкалу, подумалося мимохіть, різниця її модуляцій – це і є вікова різниця. Чубинський мав, як на нього, занадто енергії, щоб могти розуміти все тонко.

"У нього більше ентузіазму, а в мене таки смутку…"

З цими думками йшов по якійсь порожній вулиці. Зобабіч росли дерева, за парканами виглядали хати й сади. Звертав отак із вулиці на вулицю – хотів серед них загубитися. Таку гру дозволяв собі і в Петербурзі[37], особливо коли треба було обміркувати якісь особливо заплутані історичні події. Відтак знайомі вулиці ставали незнайомими, і, коли нарешті знаходив вирішення сумнівам, мусив напитувати дорогу, наче приїжджий. Київ не був настільки велике місто, щоб забутись у ньому остаточно, але йому вдалося й це. Отож ішов, похитуючись та зирячи під ноги; чужі очі, котрі бачили його під ту хвилю, милостиво підсміювалися: брали його за п’яного, а візники гукали заздалегідь, щоб він устиг вчасно зійти з дороги. Лише один візниця по-справжньому ледве не збив його, – розтулив уже рота, щоб вилаяти його, але на нього зирнули такі чудні, зчужілі й випиті очі, що візниця сплюнув і потяг коней пугою…

Костомаров бачив під цю хвилю кімнату, ущерть залиту сонячними смугами, мебля в покої була оббита в синю квітку тканиною, а сам він чекав, доки вийде до нього наречена. Алінина мати сиділа у фотелі з в’язанням й оповідала все ту ж історію, як сильно був вражений Ліст Аліниною грою… Костомаров сидів насупроти, намагаючись слухати, але слова обтікали його мозок, як вода, й губилися у яскравому світлі, яким було залито кімнату. Так, це було в лютому 1847 року, коли на контракти приїхав до Києва Ференц Ліст. Саме тоді, роблячи ранкові візити, вони завітали до графині Меліної. Після звичайних привітань почалися розмови про те і се, а скінчилося тим, що Аліна почала грати. Вона грала Шуберта в переробці Ліста, і грала бездоганно. В цей час якийсь чоловік швидко ввійшов у вітальню і, не називаючись, спинився за спиною в Аліни, почавши слухати. Аліна тоді різко повернулася від рояля, і в неї мимоволі вихопилося: "Maestro!.." Знав цю історію, може, краще за саму пані Крагельську, але вона любила її оповідати і не зважала, чув це співрозмовник чи ні. Він же думав тільки про те, що з хвилини на хвилину має переступити порога цієї кімнати юна, осяйна істота і що в цієї істоти білі, легкі руки та ясна, трохи лукава всмішка. Ця істота снилась йому сьогодні якнайприємніше – він хотів з’єднати в собі ці два враження зі сну й навіч, – саме в той день збирався просити в Аліниної матері руки її дочки. Тоді стара Крагельська почала оповідати про якусь закордонну подорож.

– А ви, – спитала, – ніколи не були за кордоном?

– Та от не був, – сказав Костомаров. – Все ці заняття та й заняття!

– Ну, у вас іще все попереду, – сказала вона. – Італія – от що ви повинні відвідати. Знаєте, жодна країна так мене не вражала! Скільки там сонця!

Це було сказано в тій залитій промінням кімнаті, і він подумав, що цей момент настав: зараз відчиняться двері, і в них він побачить ту, за якою стогне його душа.

І, наче за вищим велінням, відчинилися вифарбувані в біле двері, і в них постала вся в білому панна такої ніжної і вишуканої вроди, що він раптом злякався: невже так станеться, невже збудеться таке чудо, що йому дістанеться у володіння ця краса, що він щодня чекатиме на отаке сонячне її пробудження і щодня осягатиме це обличчя з м’якими рум’янцями, тиху й ніжну всмішку та вологий блиск чудових очей? Костомаров кинувся поцілувати нареченій руку і зробив це, як завжди, незграбно, ледве не перекинувши одного із оббитих світлим, у синю квітку стільця, відтак почервонів, аж запалав.

– Ой, Миколо Івановичу, – засміялася панна. – Ви наче не в цьому світі пробуваєте!

– Завдяки вам, – сказав він сердечно, а стара пані встала, бо в неї знайшлися господарчі оборудки і вона тимчасово мусила покинути їх, наказавши дочці бавити гостя.

– Я хочу йому заграти, – сказала Аліна. – Саме ту мелодію, яку чую сьогодні цілий ранок.

Він знову сів у крісло, оббите світлою тканиною у синю квітку, а вона підійшла до рояля. Сиділа до нареченого боком і була залита сонячним світлом. Були залиті цим світлом білі й чорні клавіші й тонкі руки з довгими пальцями. Вони раптом побігли тими клавішами, як біжить голубий вітер по зеленому листі.

Закоцюб у своєму кріслі, бо мелодія була все та ж: розповідала про ранок, про залиту сонцем кімнату, про його сьогоднішній сон і про руки, що священнодіють, наче вітер серед листя.

"Я боюся, – подумав він, обхоплюючи руками голову. – Боюся, що забагато мені вділено щастя!"

ІV

Костомаров повернувся до готелю майже під вечір. За цей день він начебто схуд і пострункішав і, хоч цілоденно протинявся вулицями, відчував приємну втому. В холі його вже чекав Чубинський.

– Приходжу до вас утретє, – сказав, зводячись.

– Щось сталося? – спитав Костомаров, коли вони підіймалися під сходи.

– Хіба те, що Аліна Леонтіївна вже в Києві і передала вам листа. Ну а я, як уже судилося мені в цій історії, за листоношу!

Костомаров розірвав конверта вже в кімнаті. Руки йому тремтіли.

– Надто швидко все сталося, – сказав нервово, пройшовшись.

– Щось прочитали неприємне?

– Чому ви так подумали?

– Та я й не думав нічого, – засміявся Чубинський. – Риторичне запитання!..

– Це все трохи несподівано для мене, – пробурмотів Костомаров.

Чубинський звівся.

– Може, я не до речі…

– Та Боже мій! – знову заходив покоєм Костомаров. – Ви не так мене зрозуміли… Посидьте ще в мене, коли ласка, бо я, чого доброго, почну вірити, що це в мене химерна гра уяви. Аліна Леонтіївна запрошує мене до себе, а я наче розчахнута вітром гілка!..