До мого подиву, це позначилося на Тітоньці Бек.
— І це він каже нам тепер! – сказала вона.
Різ виглядав жалібно.
— Я хотів, щоб ви усі вирушили, — сказав він.
— Ми так і зробили, — сказала я. Зараз мене здивувало, що навіть тоді я не зрозуміла, наскільки мало ми все спланували і як ми всі, здається, думали, що все піде легко, як тільки ми дістанемося Логри. Всі вдивлялися вперед на вигін суші, що неухильно наближалася. Вона наближалася швидко, але я все ще не могла сказати чи бар'єр покривав її чи ні.
Скоро ми були над білою лінією прибою. Було очевидно, що хвилеломи були величезні. Вітер мів бути дійсно сильним. У спокійному морі була прогалина, і тоді ми мчали через те, що мало бути сушею. Але то була болотиста суміш бруду та води. Я думала, що бачила занурені у воду будинки, а потім розкидані намети, де люди з будинків розбили табір.
— Знаєте, — сказав Різ, — таке враження, що бар'єр змусив ріки повернутися назад та спровокувати повені.
У нас не було часу обговорити це. Раптом зірвався сильний вітер. Він ударив мене у спину, як важка рука, та я знаю, що заверещала. Фінн схопив Грін Гріта кінчиками однієї руки. Тоді нас підганяв вітер, гонячи нас над опуклими річками та озерами, з яких стирчали дерева; потім над затопленими полями, звивистими дорогами, селами та маленьким містечком. Я бачила, як крило Блодред відступило з верхів'я повітряної кулі. Незабаром, вона ковзнула униз по мотузці, на Різове плече, знову маленька ящірка. А ми все ще мчали.
Логра величезна. Це найбільший з островів. Ми неслися через неї, над полем після поля, селом після міста, протягом доброї години, судячи сонця, що неухильно піднімалося, а іншого берега все ще не було видно. Спочатку, я подумала, що це місце навіть плоскіше за Берніку, але ми неслися все нижче, і тоді я могла побачити, що тут було багато пагорбів та долин, просто нижчих, ніж я звикла, і всі вони виглядали чудово родючими. Тепер ми могли бачити людей на дорогах, які їхали на конях, або йшли пішки. Більшість з них дивилися угору, на нас, та вказували. Інші повибігали з будинків, щоб подивитися і вказували також.
— Хотів би я, щоб я міг зробити нас невидимими, — зніяковіло сказав Різ.
— Ми привертаємо багато уваги, — погодився Фінн.
— Думаю, нам слід піднятися вище, — сказав Різ. – Давайте, всі знову до насосів.
Отже, ми всі скупчилися біля міхів, окрім Тітоньки Бек, і нам стало занадто гаряче та ми були захекані, деякий час, щоб бачити, чи люди ще бачать нас чи ні. Коли мені випав шанс глянути, ми були високо, високо знову та пролітали над декількома досить великими містами.
— Не думаю, що бар'єр є куполом, — сказала я. – Унизу мають бути тисячі людей. Безсумнівно, вони би використали усе повітря, за десять років.
— Ми повинні подумати де нам потрібно приземлитися, — запропонував Фінн.
— Потрібно приземлитися, — сказав Грін Гріт.
— Я сподівався, що ми зможемо опуститися десь біля, як там її. Столиці, — сказав Різ. — Вона має бути десь майже напроти Панді. Нагадайте, як її назва?
— Харандед, — Ріаннан та Ого сказали разом.
Це змусило мене зрозуміти, що Ого не сказав і слова, протягом годин. Я подивилася на нього і могла побачити, що він переповнений дивними почуттями.
— Ти щось з цього пам'ятаєш? – запитала я його.
— Не зовсім, — сказав він. – Лише кольори. Міста – червоні, а поля – жовті та зелені. І цей запах, що підіймається, я знаю. – Він змусив себе розтягнути губи, і я побачила, що він бореться, що не заплакати. Я знала, що краще, не треба зараз змушувати його говорити.
Я обмірковувала запах. Логра пахла сіном та спеціями та димом. Галліс пах вересом та ладаном, Берніка – вологими дворами ферм. Я пам'ятала, як кусання хворим зубом, запахи Скарру – камінь, лишайник, дрік та папороть – і відчувала, що також зараз заплачу.
Тим часом, інші сперечалися про те, як ми впізнаємо Харандед, якщо долетимо до неї.
— Це має бути велике місто, — сказав Різ. – Ми можемо згасити вогонь, коли побачимо її – з цим проблем немає.
— Було б простіше забрати заклинання з основи кулі, — сказала Ріаннан.
— Але ми маємо бути певними, де ми, — наполягав Різ.
— А хіба там не мають бути великі будівлі? – сказав Фінн.
— Так, відмінно великі. Це буде там, де живе король, — сказав Івар. – Але ми щойно пролетіли над чимось, із золоти куполом. Ми промахнулися?
Тут Ого подолав свої емоції та сказав, дуже виразно:
— Королівський палац знаходиться на пагорбі у середині Харандед. Він білий. Він має великі вежі із блакитними дахами.
Всі трохи розслабилися. Різ сказав:
— Попередь мене, коли побачиш. Ми не хочемо сісти на його дах.
Нічого такого не трапилося. У нас був час з'їсти харчі, а Різ почав з тривогою дивитися на наше горюче і казати, що він сподівається, у нас залишиться достатньо, щоб полетіти знову, коли ми почали розрізняти контури великого міста, наліво від нас та на досить пристойній відстані.
— Так ми його оминемо, — сказав Івар. — Ми на багато міль на південь від нього.
Слова ледь встигли вилетіти з його вуст, коли Плаг-Аглі, винирнувши нізвідки, встав на дибки поруч зі мною та кинувся на мене. Я впала від сильного удару на підлогу човна. Вітри вдарили нас з усіх чотирьох боків, як я відчула. Я лежала на спині, із Плаг-Аглі, що припав до мого животу та бачила вогонь, що струмиться прямо наді мною, із ревінням. Якби не Плаг-Аглі, я би згоріла. Наступної миті, вогонь потік у інший бік. Я пам'ятаю перемішані спогади того, як всі покидалися на підлогу, а повітряна куля над нами хропіла туди-сюди. Я могла відчувати як нас кренило та кружляло. Вогонь ревів та пузатився потоком, а я спостерігала, відчуваючи невідворотність, полум'я гризло клаптикову штукенцію і спалювало її над нашими головами.
Різ завив слова закляття, що гасить. Ріаннан вдарилася у пісню. Полум'я зникло поривами жахливо пахучого диму, але шкода вже була завдана. Третина величезної повітряної кулі була втрачена, і ми пішли униз та боком. Я могла відчувати, як ми падали. Коли я спромоглася встати на коліна та подивитися навкруги, я могла бачити як земля швидко наближується до нас, а ми — не вище ніж будинок. Я була дійсно налякана.