— Що вони спалюють? – запитав він, вдивляючись у нього.
— Торф, — сказала Тітонька Бек. – Кажуть, цей острів зроблений із торфу.
Здається, торф це болотні брили, але він прекрасно слугував для приготування риби. Риба умить зашипіла у залізних каструлях. Кожному з нас дали переповнену дерев'яну тарілку з рибою та лише шматок хліба. Усі сиділи на підлозі, під час їжі. Ого та Івар постійно перекривали шлях своїми довгими ногами. Мені було так незвично їсти на підлозі, що я весь час ворушилася, щоб всістися зручніше. Тітонька Бек, звичайно ж, елегантно сиділа перехрестивши ноги* і витончено піднімала рибу із хлібом і свої пальці, ніби вона так їла усе своє життя.
___________________________________
* Вона сиділа так, як у нас називається – по-турецьки.
— Я називаю це жахливим! – пробурчав Івар. – Це не цивілізовано! – На щастя, у нього вистачило розуму пробурчати шепотом, але навіть так, Тітонька Бек глянула на нього одним з її найогидніших поглядів. Івар став дуже червоним і після цього всівся до неї спиною.
Риба була смачнюча. Ми всі з'їли велику купу, будучи дуже голодними на ту мить. Коли ми закінчили, неохайна ганчірка – на яку Тітонька Бек подивилася, радше, манірно – була передана навколо, щоб ми могли витерти наші пальці. Тоді монахи та чорниці повитягали усі види дивного знаряддя, і рахівниці і декілька шматків пергаменту та палички деревного вугілля та почали вираховувати який день тижня насправді був.
— Гадаю, це п'ятниця, — прошепотів мені Ого. – Ми відправилися у понеділок, так?
Саме тоді, великий зелений птах злетів на крокви, на величезному розмаху зеленого пір'я, галасуючи:
— Це четвер! Це четвер!
Івар та Ого та я захихикали. Тітонька Бек сказала:
— Я чула про папуг. Він мабуть сказав би це, навіть якби була неділя. А тепер — тихо.
Але, знаєте що, монахи та чорниці все ще не могли вирішити який це день. Нарешті, у Тітоньки Бек урвався терпець, і вона встала.
— Ми підемо до короля зараз, — сказала вона, — незважаючи на те, який сьогодні день. Чи може хтось провести нас, будь-ласка?
Монах, власник папуги, також встав. Тоді ми вже виявили, що його ім'я було Фінн.
— Я відведу їх, — сказав він, — і приведу назад, якщо буде потреба. Хто-небудь знає, що сталося із моїми сандалями?
Відбулися великі пошуки по всім кінцям сараю і зрештою черниця виготовила пару товстих шкіряних сандалій. Фінн затоптав свої пухкі ступні у них та поманив зеленого птаха униз, на своє плече.
— Ми йдемо, — сказав він, бадьоро підбираючи сумку Тітоньки Бек. Ого підібрав свою та Іварову, я підібрала мою і ми подякували іншим та пішли. Коли ми уходили, вони були зайняті, годуючи тварин, майже так, ніби вони забули про нас.
— Далеко до короля? – запитала я, коли ми залишили будинки позаду.
— Миля, чи десь так, — сказав Фінн.
Я була рада. Моя сумка була важка. Я заздрила тому, що Івар крокував попереду із Тітонькою Бек. Ми йшли дорогою, яка м'яко вела угору між дюжинами зелених полів, більшість із вівцями, але на деяких росли зернові, які я не могла впізнати. У живоплотах була жимолость. Повітря пахло вологою та солодким. Час від часу трохи дощило – гарний дощ, від якого мої брови свербіли, а Фінновий птах роздратовано струшував пір'я.
— Берніка найзахідніший з наших островів, — пояснив мені Фінн. – І ми отримуємо весь дощ з океану, який позаду нас.
— Це тому усе таке зелене? – запитала я.
Фінн задоволено кивнув. Здається, він був задоволений більшістю речей.
— Берніка – зелене місце, — сказав він, — його любить Леді.
— А цей король, до якого ми йдемо, керує тут усім? – важко дихав Ого. Він також виявив, що речі важкі.
— О, благословення, ні! – сказав йому Фінн. – Колм править лише на відстані до гір.
Ми всі подивилися навкруги, де ці гори. Нічого. Я припустила, що вони повинні бути далеко звідси і королівство Колма дуже велике, коли Тітонька Бек сказала:
— Ти маєш на увазі ті маленькі пагорби, отам? – Вона вказала на лінію низьких зелених опуклостей, на відстані декількох миль.
— Так. Я забув, що ви прийшли з зазубреного острову Скарр, — сказав Фінн. – Берніка ніжне місце.
Ого почав дивитися презирливо. Івар розсміявся.
— На Скаррі їх навряд чи вважали би передгір'ям, — сказав він. – У тебе давно цей папуга?
— Грін Гріт у мене вже двадцять років, з тих пір, як старий Брайан помер, — сказав Фінн. – Перед цим, він був птахом Алуна, а перед тим – Сіта, але я ніколи не знав Сіта, який помер до мого народження.
— Тоді він повинен бути дуже старим! – сказала я.
— Він і є. Він втратив лік своїм рокам, — сказав мені Фінн.
У той час, ми вийшли з полів та приєдналися до рівної трав'янистої дороги, значно порізану колесами та копитами. Ця вела через широку болотяну пустош, наповнену очеретом, що тремтів. Я бачила стада віслюків, корів та свиней і навіть декілька коней на відстані. Я дивувалася, як хтось знає, який належить кому, але я не особливо розмірковувала, тому що моя сумка здавалася важчою та важчою. Прямо тоді, коли я подумала, що далі не зможу її нести, ми дісталися до королівського будинку.
Івар не був єдиним з нас, хто дивився на нього презирливо. Навіть Тітонька Бек підняла свої гарні брови від вигляду брудних стін з мішанини багна та каміння, захищених кількома нещасними деревами. Єдина річ, яку можна було сказати про місце, це те, що, здається, воно займало досить багато землі. Інакше, я бачила більш вражаючі фермерські будинки.
У брудній стіні були грубі дерев'яні двері, перед якими стояв, охороняючи, хлопчина. Він був гарний, високий юнак, із хвилястим світлим волоссям та надзвичайно гарним обличчям. На нього були надіті шкіряні обладунки, на грудях та ногах, шолом на голові, і він був озброєний до зубів. У нього був спис із небезпечним гострим наконечником, меч та кинджал на його великому шипованому поясі та лук у руці. Сагайдак зі стрілами – також небезпечно гострими – висів на його плечі. Я вдячно поклала мою сумку та розтерла мої руки, які боліли, поки захоплювалася ним. Він дійсно був гарний, крім того, що він дивився на нас з-під лоба.
— Чого вам треба? – сказав він. – Ви повинні були знати, перш ніж приходити сюди у четвер.