Борти шлюпок були обліплені руками утопаючих. Удари ножів, кулаків і весел, револьверні кулі сипалися зі шлюпок на голови нещасних, і хвилі поглинали їх.
— Все через вас! — закричав Симпкінс, тримаючи кулак перед носом Гатлінга.
Але Гатлінг, не звертаючи на сищика ніякої уваги, підійшов до борту й уважно подивився вниз. Біля самого пароплава хвилі гойдали тіло жінки. Останніми зусиллями вона простягала руки і, коли хвилі прибивали її до пароплава, марно намагалася вчепитися за залізну обшивку.
Гатлінг скинув плащ і стрибнув за борт.
— Ви хочете втекти? Ви відповісте за це. — І, вийнявши револьвер, він спрямував його в голову Гатлінга. — Я стрілятиму при першій вашій спробі відплисти від пароплава.
— Не говоріть дурниць і кидайте швидше кінець каната, ідіоте! — крикнув у відповідь Гатлінг, хапаючи за руку утопаючу жінку, яка вже непритомніла.
— Він ще й розпоряджається! — кричав сищик, невміло махаючи кінцем каната. — Образа посадової особи при виконанні службових обов'язків!
Міс Вівіана Кінгман опам'яталася в каюті. Вона глибоко зітхнула і розплющила очі.
Симпкінс галантно розкланявся:
— Дозвольте познайомитися: агент Джим Симпкінс. А це містер Реджинальд Гатлінг, що перебуває під моєю опікою, так би мовити…
Кінгман не знала, як тримати себе в компанії агента та злочинця. Кінгман, донька мільярдера, мусила ділити товариство з цими людьми. До того ж одному з них вона зобов'язана своїм порятунком, вона мала дякувати йому. Але простягнути руку злочинцю? Ні, ні! На щастя, вона ще надто слабка, не може звести руку… ну, звичайно, не може. Вона ворухнула рукою, не піднімаючи її, і сказала слабким голосом:
— Дякую вам, ви врятували мені життя.
— Це обов'язок кожного з нас, — без жодного хизування відповів Гатлінг. — А зараз вам слід відпочити. Можете бути спокійні: пароплав добре тримається на воді і не потоне. — Смикнувши за рукав Симпкінса, він сказав: — Ходімо.
— На якій підставі ви стали розпоряджатися мною? — бурчав сищик, йдучи, проте, за Гатлінгом. — Не забувайте, що ви заарештовані, а я будь-якої миті можу на законній підставі накласти ручні кайдани та позбавити вас свободи.
Гатлінг підійшов упритул до Симпкінса і спокійно, але переконливо сказав:
— Слухайте, Симпкінсе, якщо ви не перестанете базікати, я візьму вас за комір, ось так, і викину за борт, як сліпе кошеня, разом з вашим автоматичним пістолетом, який так само намозолив мені очі, як і ви самі. Розумієте? Заховайте в кишеню вашу зброю та ходіть за мною. Нам треба приготувати для міс сніданок і розшукати пляшку хорошого вина.
— Чортзна-що таке! Ви хочете зробити з мене покоївку і куховарку? Чистити їй черевики й подавати шпильки?
— Я хочу, щоб ви менше базікали, а більше робили. Ну, ворушіться!
III. ПУСТЕЛЯ
— Скажіть, містере Гатлінгу, чому корабель не потонув? — запитала міс Кінгман, сидячи з Гатлінгом на палубі, вся освітлена вранішнім сонцем. Довкола, наскільки схопить око, простиралася водна гладінь океану, як смарагдова пустеля.
— Сучасні океанські пароплави, — відповідав Гатлінг, — забезпечуються внутрішніми перегородками, або стінками. При пробоїнах вода заповнює тільки частину пароплава, не проникаючи далі. І якщо пошкодження не значні, пароплав може триматися на поверхні навіть з великими пробоїнами.
— Але чому ж тоді пасажири залишили пароплав?
— Ніхто не міг сказати, чи витримає пароплав, чи зможе триматися на поверхні. Погляньте: кіль пішов у воду. Корма піднялася так, що видно лопасті гвинтів. Палуба нахилена під кутом майже в тридцять градусів до поверхні океану. Не надто зручно ходити по цьому косогору, але це все ж таки краще, ніж борсатися у воді. Ми ще дешево відбулися. На пароплаві є величезні запаси провіанту та води. І якщо нас не далеко віднесло від океанських шляхів, ми можемо незабаром зустріти якесь судно, що підбере нас.
Проте минали дні за днями, а голуба пустеля залишалася так само мертвою. Симпкінс видивився очі, пильнуючи морську далечінь.
Потекли одноманітні дні.
Міс Кінгман вельми швидко увійшла в роль господині. Вона клопотала на кухні, прала білизну, підтримувала порядок у їдальні і "салоні" — невеликій затишній каюті, де вони любили коротати вечори перед сном.
Складне питання, як триматися і поставити себе в новому, чужому для неї товаристві, вирішилося якось само собою. До Симпкінса вона ставилася добродушно-іронічно, з Гатлінгом встановилися прості, дружні взаємини. Більше того, Гатлінг цікавив її загадковістю своєї долі й натури. З відчуття такту вона не тільки ніколи не питала Гатлінга про його минуле, а й не допускала, щоб і Симпкінс говорив про це, хоча Симпкінс не раз намагався за відсутності Гатлінга розказати про його страшний злочин.
Вони охоче розмовляли одне з одним вечорами, під час заходу сонця, покінчивши зі своїми справами. Симпкінс стирчав на своїй сторожовій вежі, шукаючи димок пароплава, як вісника порятунку, професійного тріумфу й обіцяної нагороди.
Із цих розмов міс Кінгман могла переконатися в тому, що її співбесідник освічений, тактовний і вихований. Бесіди з дотепною міс Кінгман, мабуть, приносили і Гатлінгу велике задоволення. Вона згадувала свою подорож Європою та смішила його несподіваними характеристиками баченого.
— Швейцарія? Це гірське пасовище туристів. Я сама об'їздила увесь світ, але ненавиджу цих жуйних двоногих. Вони зжували очима всю красу природи.
Везувій? Якийсь коротун, що пихкає смердючою сигарою та напускає на себе поважності. Ви не бачили гірського ланцюга Колорадо? Хес Пік, Лонс Пік, Аранхо Пік — оце гори. Я вже не говорю про таких гігантів, як Монт Еверест, що має 8800 метрів висоти. Везувій порівняно з ними щеня.
Венеція? Там можуть жити лише жаби. Гондольєр повіз мене головними каналами, прагнучи показати товар лицем, усі ці палаци, статуї та іншу красу, яка позеленіла від вогкості, і окатих англійок. Але я наказала, щоб він віз мене на один з малих каналів, — не знаю, чи правильно я сказала, але гондольєр мене зрозумів і після повторного наказу неохоче спрямував гондолу у вузький канал. Мені хотілося бачити, як живуть саме венеціанці. Адже це жах. Канали такі вузькі, що можна подати руку сусіду навпроти. Вода в каналах пахне цвіллю, на поверхні плавають апельсинові шкурки і всяке сміття, яке "викидають з вікон. Сонце ніколи не заглядає в ці кам'яні ущелини. А діти, нещасні діти! їм ніде побавитися. Бліді, рахітичні, сидять вони на підвіконнях, ризикуючи впасти в брудний канал, і з недитячою тугою дивляться на пропливаючу гондолу. Я навіть не впевнена, чи вміють вони ходити.