— Добрий день. Ви кібернетик?
— Авжеж, — відповів я, затинаючись. — А ти що, не збираєшся на мене напасти?
Автогон якось покірливо махнув рукою.
— Ах, усе це було непорозуміння. І в усьому винен Деменс.
— Отакої! Все-таки не забувай, що професор Деменс твій творець, прародитель.
— Даруйте, сер.
— Це вже краще. Чи дав тобі Деменс якесь ім'я?
— Так. Я — Антей Другий.
— Он як, то я вже чув про тебе. Це ти, здається, найбільший йолоп з усієї банди?
— Я дуже шкодую. Не розумію, як це могло статися. Зі мною, очевидно, щось негаразд.
— Як же ти здогадався про це?
— А ось як. Після того як було розгромлено лабораторію, я порпався в смітті. Думав, може, знайду ще один шматок мозку. Адже мозок завжди потрібен. І тут я знайшов кілька мікрофільмованих книжок: Анохін, Вінер, Ешбі, Клаус. Я всі їх прочитав. Просто дивовижна річ, які прогнози робили класики кібернетики. Але вони говорили й про межі, в які мене поставлено. Та що за межі? При всьому бажанні я не можу про них довідатись. Незрозуміло, чому цей старий рутинер, пробачте, я хотів сказати професор, не повідомив мені відповідної інформації. Адже я сам не можу змінювати свою основну програму...
— Так, це була помилка Деменса, неприпустима помилка. Ти неспроможний збагнути, що ми сильніші і завжди ними зостанемось.
— "Ми"... А що це таке?
— Розумієш, "ми" — тобі чуже. Ти знаєш тільки "я". Саме тому ти нам і підкорений, якщо навіть будеш удвічі розумніший і сильніший.
— А чи можу я вивчитися цьому "ми"?
— Ні, ти цього не зможеш, бо ти не суспільна істота. Нею є тільки людина. Вона — найкраща соціальна форма живої матерії, принаймні в межах земної сфери. Логічно?
— Коли я чую про логіку, в мені звичайно щось відлунює дзвоном. А зараз цього нема. Очевидно, занепад сил, ще, чого доброго, станеться коротке замикання! Виходить, я такий самий розумний, як людина, і все-таки набагато менший, ніж людина? Виходить, ми даремно так довго надбудовували свій механізм пам'яті? Воно нічого не дало?
— Так, але біда не в тому. Цю суперечність можна усунути. Невеличка операція, не варта й розмови. Я вже думав про це й захопив з собою все потрібне.
— Щиро вам дякую, сер...
...Через кілька годин ми знову приземлилися на скелі професора. Деменс дивився на мене, мов на примару.
— Ви живі, Гумане?
— Не заперечу цього.
— А що з автогонами?
— Усе гаразд. — І я розповів професорові про свою зустріч з Антеєм Другим. — Автогони породжені вами. Вони — втілення вашої нав'язливої ідеї про загибель людства. Потвори, які не знали нічого, крім принципу самоствердження, стали розумнішими за свого творця і, таким чином, упали в суперечність із самими собою. Механізми нагромадження досвіду були цілком закупорені. Я зі своїми супутниками, — кількома колегами з філософського інституту, одразу ж перепрограмував автогонів.
— І нова основна програма...
— ...звучить так: "Я служу!" Як і належить автоматам.
— Ви гадаєте, що це допоможе? — недовірливо спитав Деменс.
— Уже допомогло.
Я підвів його до краю скелі, звідки можна було бачити всю територію перед лабораторією. Там кипіла робота: автогони розчищали руїни.
КОЛИСКА НА ОРБІТІ: Оповідання. — К.: Веселка, 1983. — 368 с. — (Пригоди. Фантастика).
АНДРІАНОВА Надія, переклад з німецької, 1983.